"Той, хто ховається в тіні"

Автобус зупинився біля школи, і Канна з Айтаною вийшли, змішавшись із натовпом інших учнів. Але навіть серед звичних голосів і сміху Канна не могла позбутися тривожного відчуття, що хтось усе ще спостерігає за нею.

Вона озирнулася. Ліс залишився позаду, темний і нерухомий. Але всередині щось підказувало їй: вони ще зустрінуться.

— Канно, ти сьогодні якась дивна. Може, захворіла? — Айтана уважно подивилася на неї.

— Ні, усе нормально, просто сон поганий наснився, — збрехала вона.

Айтана знизала плечима, і вони зайшли в школу.

У класі всі жваво обговорювали новенького. Дехто казав, що він син багатих батьків, дехто — що він був найкращим учнем у своїй школі.

— Напевно, розумник із задертим носом, — зітхнула Айтана, сідаючи за парту.

Але Канна майже не слухала її. Вона відчувала щось дивне, ніби... повітря в класі стало важчим, а серце закалатало без причини.

І тут двері класу відчинилися.

На порозі стояв хлопець. Високий, із чорним, трохи розтріпаним волоссям і поглядом, який був одночасно відстороненим і пронизливим. Його аура здавалася тихою, але водночас захопливою.

Учителька посміхнулася й сказала:

— Діти, знайомтеся, це ваш новий однокласник. Його звати Юкі.

Хлопець зробив крок уперед і ледь помітно нахилив голову в знак привітання.

— Сподіваюся, ми з вами потоваришуємо, — сказав він спокійно, але в його голосі було щось, що змусило Канну насторожитися.

— Сідайте на вільне місце, Юкі, — додала вчителька, вказуючи на парту в задньому ряду.

Хлопець пройшов між рядами, і Канна відчула, як її серце пришвидшилося, коли він ненароком глянув на неї. Його погляд не був лихим чи холодним, але в ньому було щось таке... загадкове.

Айтана схилилася до Канни й прошепотіла:

— Ну, здається, не такий уже й "мажор", як ти думала.

Канна хотіла відповісти, але помітила, як Юкі сів за кілька парт позаду, наодинці, не промовивши ні слова більше.

Упродовж уроків Канна раз у раз ловила себе на думці, що дивиться на нього. Він був тихий, поводився чемно, але здавався занадто... спокійним. Майже неприродно.

Але це точно не він був у лісі. Ті очі, що вона бачила там, були інші — темніші, холодніші.

Чому ж тоді вона не могла позбутися відчуття, що появлення Юкі в її житті щось змінить?

Канна намагалася зосередитися на уроці, але думки про новенького та той погляд у лісі не давали їй спокою. Вона несвідомо стискала ручку в руці, поки її не покликала вчителька:

— Канно, ти нас слухаєш?

Дівчина здригнулася й швидко підняла голову.

— Так, вибачте…

Клас тихо засміявся, а Айтана легенько штовхнула її в бік.

— Ти точно не виспалася, — пошепки сказала вона.

Канна зніяковіло всміхнулася, але краєм ока помітила, як Юкі на мить підняв голову й поглянув на неї. Чи це була випадковість, чи він стежив за нею увесь цей час?

До кінця уроків вона майже забула про неприємне відчуття. Але коли вони з Айтаною вийшли зі школи, Канна знову глянула в бік лісу, що розкинувся неподалік.

І там… між деревами, у самій темряві, стояла постать. Нерухома.

Серце шалено застукало в грудях.

— Канно? — голос Айтани змусив її здригнутися.

Вона перевела погляд на подругу, а коли знову глянула на ліс — там уже нікого не було.

— Щось сталося?

— Ні… нічого…

Але Канна знала, що це не був сон і не її уява. Хтось там був. І цей хтось не відводив від неї очей.

Канна відчула, як всередині зростає тривога. Вона хотіла сказати Айтані, що помітила щось у лісі, але слова не знаходилися. Подруга ж безтурботно розповідала про свої плани на вихідні, навіть не помітивши, як Канна дивно поводиться.

Дорогою додому вона весь час озиралася. Ліс здавався звичайним, навіть тихим, але це тільки більше напружувало.

«Що я бачила? Чи це просто втома?»

Коли вони підійшли до її дому, Айтана махнула рукою:

— Бувай, Канно. Відпочинь сьогодні, добре?

— Бувай, — пробурмотіла вона, намагаючись виглядати спокійною.

Зайшовши в дім, Канна зітхнула з полегшенням. Мама була на кухні, запах вечері огортав простір. Все здавалося звичним.

— Як у школі? — спитала мама, готуючи їжу.

— Нормально, — відповіла Канна й пішла до своєї кімнати.

Вона сіла біля вікна й замислилася. Сонце вже сховалося за горизонтом, а сутінки заповнили місто. Її погляд знову повернувся до лісу.

І там, на самому краю тіні, вона побачила рух. Постать. Вона була ледь помітною, але безсумнівно стежила за її будинком.

Канна застигла, не в змозі відвести погляд.

Постать зникла так само раптово, як і з'явилася.