"Тіні за вікном"

Канна не могла позбутися відчуття, що за ними ще хтось спостерігає... І цей страх залишався з нею навіть після того, як мама обійняла її, намагаючись заспокоїти.

Заснути вона боялася, але в теплих обіймах мами поступово погрузилась у сон. Цього разу сон був спокійним, без жодного натяку на страх. Однак, навіть уві сні її пальці міцно тримали мамину руку.

Ранком, коли Сю Ан прокинулася й обережно спробувала забрати руку, Канна одразу розплющила очі.

— Мамо, ти куди? — запитала дівчина, ледь прокинувшись, сонним голосом.

— Доню, мені потрібно приготувати сніданок. Ти можеш ще трохи поспати, — ніжно відповіла мама.

— Ні, я з тобою на кухню, — категорично сказала Канна, розтираючи очі.

— Поспи ще, люба, нічого страшного, я швидко.

— Ні, я не можу залишатися одна.

Сю Ан зітхнула, усміхнувшись:

— Ну добре, ходімо разом.

Вони пішли на кухню. Мама зайнялася приготуванням каші, а Канна втомлено сперлася на стіл. Невдовзі її очі закрилися, і вона заснула прямо за кухонним столом.

Сю Ан, закінчивши готувати, обернулася й помітила, як дочка міцно спить, поклавши голову на руки. Мама тихо підійшла, доторкнулася до її плеча й з посмішкою сказала:

— Ну я ж казала: ще трохи поспати в ліжку було б краще.

— А? Я не сплю, не сплю, — пробурмотіла Канна, намагаючись виглядати бадьорою.

— Так, так, бачу. Ну добре, кашу я вже зробила. Їж, і давай збиратися до школи, щоб не спізнитися на автобус.

— Добре, мамо, — відповіла Канна, сонно потягнувшись.

Вона почала їсти кашу, а мама тим часом пішла до своєї кімнати переодягнутися й приготуватися до роботи.

Закінчивши сніданок, Канна піднялася до своєї кімнати, щоб зібратися до школи. Їй було трохи не по собі, але вона старанно вмовляла себе, що все нормально.

Підготувавшись, дівчина обійняла маму, побажала їй гарного дня й пішла до дому своєї подруги Айтани, яка вже чекала її біля воріт.

— Привіт, — приобнявши, сказала Айтана.

— Привіт, — усміхнулася Канна, але її усмішка була трохи натягнута.

— Ти якась не така сьогодні, щось сталося? — запитала Айтана, пильно дивлячись на подругу.

— Ні, все нормально, просто не виспалася, — коротко відповіла Канна, намагаючись уникнути деталей.

— Гаразд... А ти чула новину? Сьогодні в наш клас прийде новенький!

— Новенький? — перепитала Канна, зацікавлено піднявши брови.

— Так, і не простий, а з якоїсь елітної школи. Чула, як учитель про це з директором говорив.

— Ох... Напевно, знову якийсь мажор і задирака, — зітхнула Канна, ховаючи роздратування.

— Ха-ха, ну хто знає? Може, він виявиться нормальним.

Розмовляючи й фантазуючи про нового однокласника, дівчата підійшли до автобусної зупинки.

Сівши біля вікна, Канна глянула на знайомий ліс. Її погляд зупинився: серед тіней дерев щось мигнуло. Вона примружилася, придивляючись. І тут її серце стиснулося: серед густих гілок, майже нерухомо, стояла темна фігура. Її очі, чи те, що виглядало, як очі, горіли тьмяним жовтуватим світлом.

Канна різко відвела погляд, відчувши, як холодний піт зібрався на лобі. Вона кліпнула й глянула знову — нічого. Ліс був порожнім, як і завжди.

— Канно, ти чого так поблідла? — Айтана стурбовано торкнула її за плече.

— Нічого... Просто здалося... — пробурмотіла вона, але її голос тремтів.

Весь шлях у автобусі Канна мовчала, її серце билося швидше, ніж зазвичай. Їй хотілося переконати себе, що це була лише гра світла, але десь у глибині душі вона знала: те, що вона побачила, не було маревом..