"Стукіт у темряві"

Канна вдивлялася у відбиток на склі, намагаючись зрозуміти, що це. Рука, ніби хтось тільки-но торкнувся вікна зовні. Вона відчула, як по спині пробіг холод, і мимоволі відступила назад.

— Канна, що сталося? — почула вона голос мами з кухні.

— Мамо... Тут щось на вікні, — відповіла вона, намагаючись не показати страху.

Сю Ан зайшла до кімнати, витираючи руки рушником. Вона підійшла до вікна й уважно подивилася.

— Тут нічого немає, доню. Просто запітніле скло, — сказала мама, провівши пальцем по вікну.

Але Канна знала, що вона бачила.

— Але відбиток був! Я точно бачила! — наполягала вона.

Сю Ан повернулася до доньки й обійняла її.

— Можливо, ти просто втомилася, Канно. Сьогодні важкий день, і ти себе накрутила. Давай я зроблю тобі чаю, а потім ми разом подивимося якийсь фільм, гаразд?

Дівчина кивнула, хоча в глибині душі відчуття тривоги не зникло.

Поки мама була на кухні, Канна наважилася підійти ближче до вікна. Вона спробувала переконати себе, що це справді лише уява. Але коли вона нахилилася ближче, то побачила: зовні, за вікном, на землі були сліди.

Маленькі, ніби дитячі.

Канна відсахнулася й покликала маму:

— Мамо, йди сюди!

Сю Ан швидко зайшла до кімнати, налякано дивлячись на доньку.

— Що ще?

— Дивися, на землі сліди...

Мама підійшла ближче до вікна й подивилася вниз.

— Канно, це, мабуть, від кота чи собаки. Не хвилюйся так, — спокійно сказала вона, хоча її голос видавав легку напругу.

— Це не сліди тварини, мамо, — наполягала Канна.

Сю Ан глянула ще раз, а потім поспішила закрити штори.

— Сьогодні спи зі мною, — коротко сказала вона, більше нічого не пояснюючи.

Канна погодилася. Вони разом лягли у ліжко в спальні мами, але навіть під ковдрою дівчині було не по собі.

Серед ночі Канна прокинулася від тихого шурхоту. Спочатку вона подумала, що це мама перевертається у сні, але звук лунав не з ліжка. Він був із коридору.

Шурх-шурх…

Канна затамувала подих. Звук ставав голоснішим, ніби хтось пересувався дуже повільно.

Дівчина легенько торкнулася мами й прошепотіла:

— Мамо, ти чуєш?

Сю Ан прокинулася й прислухалася. Її обличчя зблідло, коли вона також почула звук.

Вони обидві мовчки дивилися на двері, які відділяли їхню кімнату від коридору. Шурхіт зупинився прямо біля дверей.

І раптом пролунав тихий стукіт.

Стук-стук.

Сю Ан схопила Канну за руку. Її голос був тихий, але рішучий:

— Не відчиняй.

Стук у двері повторився. Сю Ан сиділа, стискаючи руку Канни, і напружено вслухалася в тишу. Її серце калатало так гучно, що, здавалося, його могли почути навіть за дверима.

Стук-стук-стук…

— Хто там? — нарешті запитала Сю Ан, намагаючись тримати голос спокійним.

У відповідь — тиша. Лише легкий шурхіт, ніби щось пересувалося біля дверей.

— Якщо це чийсь жарт, він зовсім не смішний! — продовжувала вона.

Раптом щось важке впало в коридорі. Стук був таким гучним, що Канна закричала, затуливши обличчя руками.

— Залишайся тут! — прошепотіла Сю Ан і, незважаючи на страх, рішуче встала.

Сю Ан підійшла до дверей і тремтячими руками ввімкнула світло в кімнаті. Тепле світло залило простір, але чим більше вона дивилася на кімнату, тим тривожніше ставало. Тіні здавалися живими, мов рухалися в такт її серцю.

— Хто тут? — голосно запитала вона, намагаючись зберегти спокій.

Відповідав лише тиш. Лише шурхіт вітру, що проникав крізь щілини вікна.

Сю Ан відкрила двері і зробила крок у коридор, не випускаючи з уваги кожен куток. Світло в коридорі теж горіло, але все одно було щось не так. Якась холодна, непокоїть атмосфера заповнювала все навколо. Їй здавалося, що хтось спостерігає за нею.

— Мамо, не йди! — благала Канна, схопивши маму за руку, але не відводячи очей від темного коридору. Вона не могла зрозуміти, що відбувається, але відчувала — щось не так.

Сю Ан озирнулася, щоб заспокоїти свою доньку:

— Усе добре, залишайся тут. Я швидко.

Проте як тільки вона ступила в коридор, світло мигнуло. Канна відчула, як шкіра похолола. В її голові ніби лунає тривожний дзвін, який не дає спокою. І хоча мама була поруч, страх зростав.

Сю Ан пішла далі по коридору, з кожним кроком її кроки ставали все важчими, ніби щось невидиме намагалося зупинити її. Вона обернулася, ніби на мить побачила в кінці коридору темну фігуру, що стояла нерухомо. Але коли зробила крок назад, то перед нею вже не було нічого, окрім темряви.

— Мама, що це? — спитала Канна, знову почувши той знайомий звук — хтось важко ступав по підлозі.

Сю Ан нічого не відповіла. Серце її калатало. Вона обернулася і раптом сильно закричала. Звук її крику розірвав тишу ночі.

— Мама!

І Канна різко прокинулася. Вся мокра, серце билося, наче вирветься з грудей. Вона оглянула кімнату — все було тихо. Але її пальці все ще тримали намацану річ — мамину руку, яку вона так сильно стиснула під час сну.

Сю Ан, відчувши, що донька прокинулася, схилилася до неї, запитуючи:

— Доню, що сталося?

Канна не могла вимовити жодного слова. Сон був таким реальним, так живим... наче щось справжнє переслідувало їх. Кімната все ще здавалася їй не такою, як завжди. Тіні знову танцювали на стінах.

— Це був тільки страшний сон, — ніжно сказала мама, обіймаючи її. — Все добре, люба, все добре.

Але Канна не могла позбутися відчуття, що за ними ще хтось спостерігає... І цей страх залишався з нею навіть після того, як мама обійняла її, намагаючись заспокоїти