Місяць спокою

Минув день.

Потім тиждень.

А за ним — ще один.

Канна так і не прокидалася.

Її палата поступово стала для всіх знайомим місцем. Біля вікна стояло невелике крісло, поруч із ліжком — тумбочка з вазою, куди Сю Ан час від часу ставила свіжі квіти. На підвіконні лежали кілька книжок і маленька фотографія Канни.

Дні проходили тихо.

Надто тихо.

Знак на її руці зник наступного ранку після того, як з'явився знову.

І більше не повертався.

Ні світіння.

Ні болю.

Ні дивних повідомлень.

Нічого.

Лише звичайний лікарняний коридор, запах ліків і тихе пищання медичних приладів.

Сю Ан приходила щодня.

Вона сиділа біля доньки, розповідала їй про звичайні речі: що було вдома, що вона приготувала на вечерю, яка погода за вікном.

Іноді просто мовчки тримала її за руку.

— Ти тільки прокинься, Канно… — тихо говорила вона. — Все інше ми вирішимо потім.

Юкі приходив майже щодня після школи.

Він зазвичай сідав біля вікна й мовчав.

Іноді приносив Канни її зошити.

— Ти пропустила вже купу уроків, — тихо казав він. — Тож тобі доведеться багато надолужувати.

Звичайно, відповіді не було.

Але він усе одно приходив.

Лі теж не забувала про неї.

Вона часто приносила маленькі записки й залишала їх на тумбочці.

«Одужуй».

«У класі без тебе нудно».

«Ми чекаємо».

Кей з'являвся рідше, але теж приходив.

І щоразу довго стояв біля дверей, перш ніж зайти.

Він майже нічого не говорив.

Просто переконувався, що з Канною все добре, і тихо йшов.

А Юн…

Юн приходив не так часто.

Але коли приходив, завжди довго дивився на Канну, ніби намагався зрозуміти щось, чого не міг пояснити навіть самому собі.

Він більше не розповідав нікому про свою розмову із Сю Луном.

Принаймні поки що.

Місяць минув дивно спокійно.

Жодних голосів.

Жодних записок.

Жодних дверей.

Жодного знака.

Наче все справді закінчилося.

Але ніхто з них не вірив у це до кінця.

Бо всі пам'ятали останнє слово, яке сказала Канна перед тим, як заснути.

Рейкі.

І саме це ім'я залишалося єдиною нерозгаданою загадкою.

Минув рівно місяць.

За вікном палати тихо падав дощ.

Сю Ан сиділа поруч із донькою, як і багато разів до цього. Вона дивилася на Канну й перебирала пальцями край її ковдри.

— Ти обов'язково повернешся до мене… — прошепотіла вона.

Канна не відповіла.

Вона так само спокійно лежала із заплющеними очима.

Монітор поруч тихо подавав рівномірні сигнали.

Усе було нормально.

Принаймні цього разу — справді нормально.

Сю Ан підвелася, поправила ковдру й підійшла до вікна.

А на зап'ясті Канни не було нічого.

Жодного знака.

Жодного сліду.

Лише чиста шкіра.

І тиша.

Місяць тиші.