Сліди минулого

У лікарняній палаті було тихо.

Канна лежала під білою ковдрою, підключена до крапельниці. Її обличчя залишалося блідим, а пасмо волосся час від часу спадало на щоку.

Сю Ан сиділа поруч і тримала доньку за руку.

— Вона скоро прокинеться? — тихо запитала вона.

— Лікар сказав, що їй потрібен спокій, — відповів Юкі.

Він стояв біля вікна, але раз у раз поглядав на Канну.

Сю Ан підвелася.

— Я піду по каву. Ти залишишся з нею?

— Давайте , ліпше я сходжу 

Юкі ще кілька секунд дивився на Канну, а потім вийшов

Саме тоді він навіть не здогадувався, що за кілька десятків кілометрів від лікарні хтось уже шукав відповіді.

Тим часом...

Юн їхав на інший кінець міста.

Він майже не відривав погляду від вікна.

Після того, що сталося з Канною, у нього залишилося занадто багато запитань.

Він міг би повернутися до школи.

Міг би піти до Юкі.

Але знав: відповідь, яку він шукає, навряд чи знаходиться там.

Вона була в минулому Канни.

Саме тому Юн вирішив поїхати туди, де Канна колись проводила час у бабусі та дідуся.

Можливо, там хтось знав, що означає знак.

Можливо, хтось уже бачив його раніше.

І Юн не помилився.

Коли автобус нарешті зупинився на кінцевій, Юн вийшов.

Навколо було майже безлюдно.

Старі будинки, вузькі дороги, дерева, які тихо шуміли від вітру.

Юн повільно рушив уперед.

Щойно він зайшов у цей район, його охопило дивне відчуття.

Наче це місце чекало на нього.

Наче тут щось сталося багато років тому.

Він похитав головою.

— Дурниці…

Юн дістав телефон і перевірив адресу.

Через кілька хвилин він уже стояв біля старих металевих воріт.

За ними виднівся невеликий будинок.

Той самий.

Будинок бабусі й дідуся Канни.

Юн кілька секунд дивився на нього, а потім постукав.

— Хто там? — почувся голос із подвір'я.

— Нам треба поговорити.

Запала коротка пауза.

Потім голос став трохи серйознішим:

— Ти щодо моєї внучки?

Юн завмер.

— Так.

Ворота повільно відчинилися.

Перед ним стояв Сю Лун.

Сивий китайський дідусь із коротко підстриженим сивим волоссям, тонкими вусами й зморшками навколо очей. На ньому була темна кофта та прості штани, а в руці він тримав стару дерев'яну тростину.

Але найбільше Юна вразили його очі.

Вони були спокійними.

Занадто спокійними.

Наче Сю Лун уже давно чекав на цей момент.

— Заходь, — сказав він.

Юн пройшов усередину.

Сю Лун зачинив ворота й запитав:

— Що з моєю принцесою?

Юн подивився на нього.

— Сьогодні Канна втратила свідомість у школі.

Сю Лун завмер.

Його пальці сильніше стиснули тростину.

— Знак?

Юн мовчки кивнув.

Сю Лун повільно видихнув.

— Отже… він повернувся.

— Ви знали про нього?

Старий не відповів одразу.

Він лише відчинив двері будинку.

— Заходь. Тут нам буде що обговорити.

Усередині було тепло й затишно.

На стінах висіли старі сімейні фотографії.

Юн мимохідь зупинився біля однієї.

На ній маленька Канна сиділа поруч із Сю Луном і широко усміхалася.

— Вона завжди була такою, — тихо сказав дідусь. — Допитливою.

Потім його голос став серйознішим.

— Але я завжди боявся, що одного дня минуле повернеться.

Юн подивився на нього.

— Розкажіть мені все.

Сю Лун кілька секунд мовчав.

Потім підійшов до старої шафи й дістав невелику дерев'яну коробку.

Поклав її на стіл.

На кришці був вирізаний символ.

Той самий знак.

Юн відчув холод у грудях.

— Це…

— Так, — перебив його Сю Лун. — Саме його я боявся побачити знову.