Це ще не закінчилося

Юкі ще кілька секунд сидів поруч із Канною, не в змозі відвести від неї погляду.

Вона здавалася такою маленькою й беззахисною серед цього холодного шкільного коридору.

— Канно… — тихо прошепотів він.

Не отримавши відповіді, Юкі обережно підтримав її голову й поклав собі на коліна. Він навіть не помічав, що його руки тремтять.

— Тільки не зараз… — прошепотів він. — Будь ласка…

Учителька стояла поруч, намагаючись заспокоїти учнів, які почали визирати з класу.

— Усі назад до класу! — сказала вона. — Негайно.

Але Юкі майже не чув її.

Він дивився на Канну.

Її обличчя було блідим, очі заплющені, а волосся розсипалося по його руці.

— Ти ж казала, що хочеш дізнатися правду… — тихо сказав він. — Тоді не смій зараз здаватися.

Через кілька хвилин здалеку почувся звук сирени.

Швидка допомога приїхала приблизно через десять хвилин.

Медики швидко зайшли до школи, оглянули Канну й обережно перенесли її на ноші.

— Вона непритомна, але дихає нормально, — сказав один із них.

Юкі нарешті зміг видихнути.

Але лише на секунду.

— Я можу поїхати з нею?

— Ти родич?

— Ні…

Він замовк.

— Я її однокласник.

Медик похитав головою.

— Тоді чекай дорослого.

Юкі стиснув щелепи.

Саме тоді в коридорі почувся поспішний крок.

— Канна!

Сю Ан.

Вона майже бігла коридором, ще не встигнувши навіть зняти пальто. Учителька зателефонувала їй одразу після приїзду швидкої, і мама приїхала настільки швидко, наскільки могла.

— Де моя донька?!

— Її вже забирають до лікарні, — пояснила вчителька.

Сю Ан на мить застигла.

— Що з нею сталося?

Ніхто не знав, що відповісти.

— Вона раптом закричала й знепритомніла, — сказала вчителька. — Ми не знаємо чому.

Сю Ан прикрила рот рукою.

— Боже…

Вона швидко пішла за медиками.

Юкі залишився на кілька секунд у коридорі.

Потім повернувся до класу.

Він мовчки зібрав речі Канни.

Її рюкзак.

Зошити.

Телефон.

Навіть ту ручку, яка лежала біля парти.

Потім забрав власний рюкзак.

Він не міг залишитися тут.

Не після того, що почув.

Рейкі.

Це ім'я не виходило з його голови.

У лікарні все здавалося надто білим.

Білі стіни.

Біле світло.

Запах ліків.

Тихі кроки медсестер.

Канну поклали в невелику палату. Біля її ліжка стояла металева стійка з крапельницею, а поруч безперервно тихо пищав монітор.

Сю Ан стояла біля дверей, стискаючи пальці.

Юкі був поруч.

Медсестра перевірила стан Канни, під'єднала крапельницю й почала оглядати її руку.

— У неї був якийсь незвичайний слід? — запитала вона.

Сю Ан розгублено похитала головою.

— Я… не знаю.

Медсестра обережно підкотила рукав Канни.

Юкі завмер.

Він чекав побачити знак.

Той самий дивний символ.

Але…

Нічого.

Чиста шкіра.

Жодної подряпини.

Жодної плями.

Навіть сліду від того, що ще зовсім недавно там було.

Юкі повільно видихнув.

— Зник…

Медсестра подивилася на нього.

— Що?

— Нічого.

Він опустив погляд.

На мить йому справді здалося, що все закінчилося.

Можливо, знак зник назавжди.

Можливо, Рейкі не повернувся.

Можливо, Канна просто втратила свідомість через втому.

Але десь глибоко всередині Юкі знав:

так легко це не закінчиться.

Медсестра вийшла з палати.

Двері тихо зачинилися.

Залишилися тільки вони троє.