Двері , яких не повинно бути

Канна ще кілька секунд дивилася на чорний клаптик паперу.

— Лі… — тихо сказала вона. — Що означає «вона повернулась»?

Лі не відповіла.

Вона навіть не дивилася на записку.

Її погляд був спрямований на сходи, ніби вона боялася, що темна постать може з'явитися знову.

— Лі?

— Не тут, — нарешті прошепотіла вона. — І не зараз.

— Але ти знаєш, що це означає.

— Канно, твоя мама вже прийшла. Зараз головне — поводитися так, ніби нічого не сталося.

— Ти серйозно?!

— Так.

Знизу почувся голос Сю Ан:

— Дівчата? Ви де?

Лі швидко підняла записку й сховала її в кишеню.

— Ходімо.

Вони спустилися вниз.

Сю Ан стояла в коридорі, знімаючи пальто. В одній руці вона тримала сумку, а в іншій — невеликий пакет із магазину.

— Нарешті! — усміхнулася вона. — А я вже думала, що вас немає.

Канна застигла.

— Мамо… ти була на роботі весь цей час?

— Звісно. А що?

Канна перезирнулася з Лі.

— Я телефонувала тобі.

Сю Ан здивовано дістала телефон.

— Справді? Дивно… У мене, мабуть, зв'язку не було.

Канна відчула, як усередині все стислося.

— А чому ти не сказала, що затримаєшся?

— Я не затримувалась, — спокійно відповіла мама. — Просто сьогодні роботи було більше.

Лі різко підняла голову.

— А о котрій ви вийшли з роботи?

Сю Ан подивилася на неї.

— Приблизно о шостій. А чому питаєш?

Лі зблідла.

Канна це помітила.

— Лі?

— Нічого, — швидко відповіла вона.

Сю Ан усміхнулася.

— Ну добре. Канно, я принесла тобі те, що обіцяла.

Вона дістала з пакета маленьку коробку.

— Шоколадний торт.

Канна навіть усміхнулася.

— Мамо, ти найкраща.

— Я знаю, — засміялася Сю Ан.

На кілька хвилин усе стало звичайним.

Кухня.

Тепле світло.

Запах шоколаду.

Голос мами.

Але Канна не могла забути темну постать на сходах.

І Лі теж мовчала.

Через деякий час подруга сказала, що їй потрібно додому.

Канна провела її до дверей.

Перед виходом Лі нахилилася до неї й прошепотіла:

— Не викидай записку.

— Я залишила її в кімнаті.

— Добре.

— Лі, скажи мені хоча б одне. Ти знаєш, хто це був?

Лі кілька секунд мовчала.

— Думаю, знаю.

— Хто?

Лі подивилася їй прямо в очі.

— Та людина, яка першою отримала знак.

Канна завмерла.

— І хто це?

Лі вже хотіла відповісти, але раптом її погляд змістився кудись за Канну.

Обличчя дівчини змінилося.

— Що? — Канна обернулася.

За нею нікого не було.

— Що ти побачила?

Лі похитала головою.

— Нічого.

Вона вийшла.

Канна зачинила двері й ще кілька секунд стояла в коридорі.

Потім почула голос мами:

— Канно, вечеряти!

— Іду!

Вона пішла на кухню.

Але вже перед тим, як сісти за стіл, випадково глянула у дзеркало.

На одну коротку мить їй здалося, що в відображенні за її спиною стоїть Юкі.

Канна різко обернулася.

Нікого.

Вона знову подивилася в дзеркало.

Там була лише вона.

І мама.

— Канно? — Сю Ан здивовано подивилася на доньку. — Все добре?

— Так… просто здалося щось.

— Ти знову себе накручуєш.

Канна сіла за стіл.

Але цього разу вона вже не була впевнена, що все це лише її уява.

Пізніше, коли мама пішла спати, Канна залишилася у своїй кімнаті.

Вона дістала записку.

Чорний папір.