— 34.

Ніонель зціпила зуби, відчуваючи, як напруга в її тілі зростає з кожним кроком. Вона крокувала за принцом, намагаючись стримати бурю емоцій, яка вирує всередині. Його мовчання, його швидкий і роздратований крок, його байдужість до її стану — усе це дратувало до нестями.

Коли Кайран раптово відчинив двері одного з кабінетів палацу, ледь не збивши їх із завіс, Ніонель ледве не вибухнула.

— Заходь! — його голос був різким, неначе розрізав повітря.

Вона зупинилася на мить, спопеливши його поглядом. Її руки мимоволі стиснулися в кулаки, і на кінчиках пальців з’явилися слабкі іскри магії. Глибокий вдих — і все ж вона ступила крок уперед.

Щойно вона перетнула поріг, обурення накрило її хвилею. Простір виявився настільки тісним і захаращеним, що на мить у неї виникло відчуття, ніби вона потрапила в пастку. Вузька кімната нагадувала більше комірчину, ніж кабінет, і запах пилу змішався з ледь вловимим ароматом деревини.

— Якого... — почала вона, повертаючись до принца, але слова застрягли в горлі, коли Кайран різко простягнув руку і закрив їй рота долонею.

— Тихо! — прошепотів він, а його тон був напруженим і владним.

Її серце забилося частіше, розриваючи груди. Вона відчула його долоню на своїх губах, теплу і несподівано тверду. Її очі широко розкрилися, а магія почала тріщати навколо пальців, випускаючи маленькі іскри.

— Що ти… — її слова були приглушені, і вона задерикувато глянула на нього, але він лише притиснув палець до своїх губ, закликаючи до тиші.

Кайран завмер, прислухаючись до чогось за дверима. Його вираз обличчя змінився — напруженість поступилася місцем концентрації. Ніонель не знала, чи злитись, чи розгубитися. Вона стояла, нерухома, відчуваючи, як час розтягується в нескінченність.

Серце билося настільки гучно, що їй здавалося, ніби весь палац може його почути. Її подих став швидшим, і вона намагалася переконати себе не піддатися паніці чи раптовій хвилі емоцій.

Минуло кілька довгих хвилин. Принц, нарешті, повільно прибрав руку від її обличчя.

— Що. Це. В біса. Було? — її голос був низьким, наповненим обуренням, яке вона ледве стримувала.

Кайран підняв одну руку, жестом наказуючи їй почекати. Його погляд, зосереджений і трохи відсторонений, все ще був спрямований на двері.

— Тс-с, — прошепотів він знову, стиха, але наполегливо.

Ніонель схрестила руки на грудях, відверто киплячи від обурення.

— Кайране, якщо це твій новий спосіб демонструвати свої королівські примхи, то знай, що він просто жахливий, — прошипіла вона, намагаючись не підвищувати голос.

Принц нарешті відійшов від дверей і кивнув їй.

— Хтось йшов за нами. Хтось, хто не повинен був знати, що ти тут, — його голос був крижаним, але в очах проблиснув легкий натяк на вибачення.

— Хтось? І ти вирішив втиснути мене в цей пилюжник? — вона вказала на вузький простір навколо. — Чудовий план, принце.

Кайран зустрів її погляд, піднявши брову.

— Ти б воліла, щоб хтось непотрібний тебе побачив?

Ніонель відвела погляд, стискаючи зуби, щоб не сказати зайвого. Дій принца вона так і не зрозуміла.

— Наступного разу попереджай, — пробурмотіла вона. — І не чіпай мене без дозволу.

Кайран ледь помітно усміхнувся куточком рота, уникаючи її погляду. Не промовивши ані слова, він нахилився до протилежної стіни комірчини і торкнувся її долонею. Ледь чутне клацання — і двері, замасковані під стару панель, плавно відкрилися, відкриваючи прохід у таємну кімнату.

— Прошу, — він зробив жест рукою, запрошуючи Ніонель пройти першою. Його галантність лише додала масла у вогонь, який палав у ній із моменту, як він зачинив її в комірчині.

— Тарнел тебе розірви, — пробурмотіла вона собі під ніс, зробивши крок уперед. Відчуття було таке, наче вона йде по нитці, натягнутій до порохової бочки, готової вибухнути від найменшої іскри.

Таємна кімната, на яку відкрився прохід, була похмурою й позбавленою будь-якого затишку. Мінімум меблів — кілька стільців, старий дерев’яний стіл, заставлений паперами, і жодного вікна. Тьмяне світло єдиної лампи заливало приміщення жовтуватим відтінком, створюючи довгі, дивні тіні на стінах.

Ніонель обвела кімнату поглядом, знову зосередивши його на принці.

— Що це було? — її голос був низьким, але сповненим обурення. Її темно-сині очі блищали, ніби готуючись випустити блискавки.

Кайран закрив двері за собою, злегка нахилившись до них, аби перевірити, чи вони зафіксовані.

— Перше, — він заговорив спокійно, хоча в його тоні відчувалася напруга, — доки не опитали весь палац, зайвим не потрібно знати, що ти тут.

— І друге? — вона схрестила руки на грудях, її погляд став ще скептичнішим.

— Друге, — принц зупинився, вдихнувши глибше, — мені здалося, що хтось йде за нами.

— Здалося? — вона підняла одну брову, кидаючи на нього погляд, сповнений недовіри. — Відколи це сам принц озирається назад у власному палаці?