— 31.

Ніонель вийшла з магічної карети, яку зупинила біля перехрестя. Карета, витончено прикрашена металевими вигинами, рухалася без видимих коней чи істот. Її приводила в дію система магічних сфер, що сяяли м’яким блакитним світлом і оберталися навколо базової осі транспортного засобу. Керував каретою маг, який через прозору перегородку уважно стежив за чарівним кристалом управління. Це був доступний варіант для простого люду, далекий від комфортного ефірона, та все ж ним пересуватися було значно швидше ніж каретою з кіньми чи пішки.

— Пані Валгрейн, прибули, як ви й наказували, — промовив він, не повертаючись.

— Дякую, — коротко відказала Ніонель, виходячи на вимощений бруківкою тротуар.

Вулиці, якими проїжджала магічна карета, були залиті м’яким світлом старовинних ліхтарів. Вогники підживлювалися енергією з магічних джерел, які щомісяця оновлювали майстри. Вигляд цієї сцени був водночас затишним і тривожним, немовби місто чекало пробудження, але боялося, що разом із ним прийде щось невідворотне.

Ніонель прибула до королівського трибуналу ще до сходу сонця. Над містом, окутаним сірим туманом, висіла важка тиша, яку зрідка порушували далекі звуки копит або шелест кроків тих, хто йшов на ранкову службу. Повітря було холодним і вогким, пронизуючи до кісток, навіть попри темне вовняне пальто, яке вона кутала тісніше навколо себе.

Здавалося, весь світ спав, і тільки вона самотньо крокувала тихими королівськими коридорами. Її високі чоботи тихо стукотіли по кам’яній підлозі, звук віддавався луною.

Увійшовши до залу очікування, вона побачила, що там нікого ще не було.

"Ранішня пташка, як завжди," — подумала вона, скидаючи пальто й акуратно вішаючи його на стійку. Її чорний строгий костюм, трохи обтисла сорочка, і вільно пов’язаний шкіряний пояс для зберігання інструментів завершували її ідеальний образ. Себе Ніонель почувала зім'ятою.

Спати вчасно вона не лягла, зате могла з впевненістю сказати, що прочитала всі взяті книги.

Тонкі струмки холодного повітря, що проносилися через щілини у великих вікнах, змусили її знову згадати про карету.

"Варто було одягнути щось тепліше. Хоча... хто в цей час буде дивитися на мій зовнішній вигляд?" — подумала вона, поправляючи низький пучок волосся.

Місто за межами трибуналу здавалось нерухомим, але в його глибині щось уже почало пробуджуватися, так само як і справи, які ось-ось почнуть розкриватися тут, у цих стінах.

Звук кроків за спиною змусив її озирнутися. У дверях з'явився Денріс Шайкорт, як завжди з бездоганно виголеним обличчям. Він не зраджував собі: чорно-золотий мундир зі значком королівського інквізитора, підкреслений стриманою суворістю.

— Ти завжди приходиш раніше вказаного часу, Нель, — сказав він, ледве помітно всміхаючись куточком рота. — Ця звичка коли-небудь зіграє з тобою злий жарт.

— А ви, як завжди, вмієте вигадати щось підбадьорливе, — відказала вона, складаючи руки на грудях. — Що ж таке термінове?

Денріс не поспішав відповідати, натомість присів на один зі стільців і витягнув із кишені товстий конверт із королівською печаткою.

— Це від короля, — нарешті сказав він, подаючи їй конверт, — не розголошувати навіть найближчим.

Валгрейн закотила очі, від останніх слів наставника. В неї не було тих "найближчих", кому вона могла б бодай щось розповісти, навіть попри палке бажання. Ніонель обережно взяла конверт і нахилилася ближче, щоб прочитати заголовок:

"Серцевир. Особиста справа Валгрейнів."

— Що це за жарт? — її голос був тихий, але стримано злий.

— Це не жарт, — Шайкорт відповів рівно, його погляд залишався непроникним. Гримаса його обличчя була додатковим підтвердженням, що все було серйозно.

Її пальці міцніше стиснули конверт. Її руки тремтіли, але вона змусила себе відкрити його. Шурхіт паперу здавався оглушливим у тиші. Її очі швидко пробігали рядками, слова проникали їй у свідомість, мов кинджали. І з кожним реченням щось у ній ламалося.

"Ваш батько, Ренальд Валгрейн, був убитий вбивцею, що залишав своїх жертв без сердець. Він став третьою та останньою жертвою. Саме ваш батько називав його Серцевиром. Тоді всі думали, що він помер від рук вашого батька. Але зараз повернувся його наслідувач..."

Коли вона дочитала до кінця, її пальці міцніше стиснули лист. Щось гулко відгукнулося в її грудях — біль, що зростав і душив її зсередини.

Вона підвела голову. Темно-сині очі, наповнені слізьми, вп’ялися в Денріса, її наставника, того, кого вона так довго вважала батьком після втрати справжнього.

— Ви знали? — запитала вона тихо, але в її голосі відчувалася буря, яка назрівала.

Денріс тримався рівно, але його погляд затримався на підлозі.

— Знали, — її голос набув гострих, наче леза, ноток. Вона стиснула губи так сильно, що ті побіліли. — Чому..?

Її слова застрягли десь між спробою закричати й стримати гірку грудку образи, що рвався назовні. Вона судомно вдихнула, аби не випустити лавину лайки, яка вже готова була вирватися з її вуст. Її руки стиснули лист у кулаці, і вона з усієї сили жбурнула його об підлогу.

— Тарнел вхопи мене, ви знали, хто вбив мого батька, і весь цей час мовчали! — її голос зірвався. Гнів, біль, шок — усе змішалося в тому крику.