— 23.

Елессара охнула, відчувши, як її різко притягли до себе. Колись такий жест могла б сприйняти за спалах пристрасті, та цього разу в очах Рейґара палав зовсім інший вогонь. Його пальці стискали її лікоть із силою, що змусила її скривитися.

— Мій королю… Ви робите мені боляче! — в її голосі прозвучала ледь стримувана паніка.

— Тоді відповідай, — його голос був тихим, але сповненим грізного гніву, який стискав повітря навколо. — Де ти була вчора вночі?

Король кинув короткий погляд на охоронців, і ті, не чекаючи додаткового наказу, поспішили покинути оранжерею. Елессара розгублено обвела очима порожній простір, намагаючись знайти вихід, але було пізно.

— Про що це ви говорите? — спробувала вона зіграти на невинності, злегка піднімаючи підборіддя.

— Не прикидайся, — крізь зуби прошипів Рейґар, його хватка стала ще сильнішою. — Я запитав тебе, чому твої покої були порожні. Чому твоїх служниць не було в спальній залі?

В її очах блиснув страх. Елессара швидко зрозуміла, що виправдовуватися буде марно.

— Ваша Величність, це особисте. Я мала справи…

— Особисте?! — його голос зірвався, враз наповнюючи простір оранжереї. — Особисте, кажеш? Ти моя королева! Нічого у твоєму житті не є "особистим".

Елессара знову смикнула рукою, намагаючись вирватися, але Рейґар міцно тримав її.

— Ваша Величність, ви несправедливі! — її голос зазвучав майже плаксиво, але гнів почав прориватися крізь сльози. — Ви смієте ставити мене під сумнів, хоча самі зникаєте ночами?

Його очі спалахнули, він відпустив її руку.

— Слідкуєш за мною?

— Слідкую? — зухвало перепитала вона, різко смикнувши рукою, щоб звільнитися. — А як інакше? Ви не залишаєте мені вибору! Ви думаєте, я нічого не знаю про тих жінок, яких ви невміло приховуєте від мене?

Він нахилився ближче, так, що їхні обличчя розділяло всього кілька сантиметрів.

— Це не виправдовує твоєї відсутності в спальні.

Елессара спробувала знайти хоч якийсь контроль над ситуацією. Її голос, спершу тремтливий, став гострішим.

— Ви смієте дорікати мені, Ваша Величносте? — вона підняла підборіддя, намагаючись не виглядати слабкою. — А як щодо вас?!

Його спина напружилася, як у хижака перед стрибком. Погляд короля був холодним, мов лезо кинджала.

— Обережніше, Елессаро, — його голос став низьким і загрозливим. — Мої "зв'язки", як ти їх називаєш, тебе не обходять.

Королева хмикнула, намагаючись не відводити погляду, хоча її впевненість почала давати тріщини.

— І це виправдання? — вона склала руки на грудях, намагаючись зберегти гідність. — Ви зневажали мене роками. І тепер наважуєтеся ставити мені такі запитання?

Рейґар зробив крок до неї, і Елессара інстинктивно відступила.

— Моє терпіння має межі, — сказав він, зупинившись всього за крок від неї. Його голос змішав у собі лід і полум’я. — Не смій прирівнювати мене до себе. Я - король. І якщо в моєму ліжку жінка, це завжди служить більшій меті. А ти? Твоя нічна прогулянка була чимось більше, ніж бажанням втекти з-під мого погляду?

Елессара завмерла, губи стиснулися, але очі видавали її збентеження.

— Ви несправедливі, — прошепотіла вона, опустивши погляд. — Принцу Алеріку наснився поганий сон, і я залишилася з ним, щоб його заспокоїти.

Рейґар нахилився ближче, змусивши її зустріти його очі.

— Не забувай, я ніколи не дозволю, щоб твої примхи кинули бодай тінь на трон. Ти королева, Елессаро. Твій обов’язок - тримати голову високо і пам’ятати своє місце.

Він відвернувся і пішов до виходу, залишивши її стояти серед оранжереї, мов статую, яку створили з льоду. Елессара зціпила кулаки, її обличчя залили злість і приниження.

— Ще подивимося, хто і чиє місце займе, мій королю, — прошепотіла вона ледь чутно, коли він зник за дверима.

***

Темні кам’яні коридори палацу огортала важка тиша, порушувана лише ледь чутними кроками Рейґара. Факели, закріплені на стінах, давали тьмяне світло, кидаючи примарні тіні, що здавалося, рухалися слідом за ним. Король ішов із холодною рішучістю, а його лице було мов висічене з каменю.

Сховище розташовувалося глибоко під палацом, у місці, куди мало хто міг дістатися. Цей шлях він долав лише кілька разів у житті, але кожного разу відчуття було однаковим: тривога змішана з владністю, яку дає усвідомлення того, що тільки він має доступ до прихованих таємниць.

Рейґар зупинився перед масивними дверима, оббитими чорним металом і прикрашеними стародавніми гравіювання, що розповідали історію його роду. Знаки на дверях, схожі на руни, злегка світилися при його наближенні, реагуючи на королівську кров.

— Як багато історій, яких ніколи не почують, — прошепотів він, дістаючи з-під мантії ключ із кривавого срібла.

Ключ обернувся в замку з важким клацанням, і двері повільно відчинилися, оголюючи вхід у королівське сховище. Усередині панувала абсолютна тиша, яка здавалася ще більш гнітючою, ніж темрява. Повітря було насичене пилом і металічним присмаком, що викликав відчуття застиглого часу.