— 12.

Ніонель скептично примружилася, намагаючись зрозуміти, що саме вивело Ардена з рівноваги.

— Що не так? Боїшся, що принц з’їсть мене живцем? — кинула вона з іронією, пригадуючи його “турботу”.

— Ні, — коротко відповів Арден, прибираючи артефакт у кишеню. — Але тепер доведеться мати справу з його високоповажними манерами та твоїм гострим язиком одночасно. А це вбивча комбінація.

— Ну, ти ж якось виживаєш, — парирувала Валгрейн, іронічно всміхнувшись.

Арден кинув на неї погляд, у якому змішалися втома і невдоволення, але відповіді не дав. Він кивнув у бік вулиці:

— Тоді вперед. Як показала практика, принц чекати не любить.

Ніонель злегка фиркнула, рушила вперед.

— Ну звісно, у всіх же є особистий Ефірон, — бубніла Валгрейн собі під ніс. — Можливо якби видали на ліцензію переміщення, проблем із пересуванням було б значно менше й ефективніше.

Шлях до годинникової вежі пролягав через вузькі вулички міста. Туман, що почав згущуватися, додавав місцевості похмурого вигляду, сонце зовсім сховалося.

Коли Валгрейн дійшла до високої годинникової вежі, її погляд піднявся до шпилю, що пронизував клубки туману. Вежа виглядала велично, попри сліди старості. Вона була облямована складними металевими конструкціями, які нагадували механізми з давно забутих часів. Великі, майже іржаві шестерні, здавалося, ще пам’ятали роки, коли вежа була серцем міста, а не занедбаною пам’яткою.

Навколо основи вежі розташовувалися магічні печаті — тонкі лінії, викладені сяючими рунами. Вони виглядали майже непомітно вдень, але в нічній темряві переливалися тьмяним сріблястим світлом. Руїни будівель навколо лише підкреслювали велич старої споруди, яка, наче мовчазний охоронець, дивилася згори на занедбаний квартал.

Годинник, що досі стояв на вершечку, хоч і здавався несправним, все ж зберігав свій шарм. Навіть у своєму занепаді вежа продовжувала височіти над навколишнім хаосом, її мерехтливе підсвічування привертало увагу, нагадуючи про минулі величні часи. Вона виглядала, як артефакт із забутої епохи, таємнича і трохи моторошна. Тому це зовсім не здивувало Ніонель в тому, що вбивця обрав для своїх справ саме це місце.

— Справді велика шана бути в команді з самим принцом, — саркастично зауважила Валгрейн, розглядаючи будівлю. — Від нього мороз по шкірі!

Їй не подобалася ідея йти разом до годинникової вежі з принцом.

“Краще вже терпіти Ардена. Йому можна все говорити й не думаючи, що за це можуть запроторити за ґрати!”

Та як би Ніонель не старалась, ну не могла вона вдавати ідеальну покору, і саме через цю причину Денріс взяв її під своє тепле крильце. Його Валгрейн глибоко поважала, і саме його накази, намагалася порушувати менше, ніж решти.

Кам’яні стіни вежі були вкриті мохом, і навіть магічні печаті, що обрамляли двері, здавалися втомленими від віків служби.

На вході, склавши руки на грудях, стояв Кайран. Навіть в його силуеті відчувалася вся та суворість та нетерпіння. Його погляд холодно пробігся по Ніонель, яка злегка задихалася від швидкої ходьби.

— Ви спізнилися, — промовив він з докору.

Валгрейн аж сіпнуло. Вона заправила за вухо пасмо, яке неслухняно вибилося зі зачіски, вкладаючи в цей рух всю свою витримку.

— Мене не попередили, що до годинникової вежі потрібно дістатися лише бігом, — огризнулася Ніонель, стріпуючи з плаща краплі вологи, які туман встиг залишити на тканині.

Принц лише злегка підняв брову.

— У мене небагато часу, леді Валгрейн, — сухо зазначив він. — І сподіваюся, ви готові працювати, а не сперечатися.

— Завжди готова, ваша Високосте, — з легким сарказмом відгукнулася Ніонель, поправляючи перев’язь із магічним артефактом.

— Кайран.

— Що?

— Можна просто Кайран.

— Гаразд, просто Кайран, Ніонель, — вона майже дружньо протягнула руку до принца.

Він шумно втягнув ніздрями повітря.

— Ти доведеш навіть найврівноваженішого. — Вважатиму це за комплімент.

Бладвінд ніжно взяв її руку, але зовсім не для того, щоб потиснути. Ніонель знову пересмикнуло, коли принц галантно схилився й залишив на її руці невимушений поцілунок. Її пробрав крижаний холод від дотику Кайрана, не те щоб її руку ніколи не цілували, просто такий жест від принца мав би тішити, та Ніонель відчула дике роздратування. Роздратування від того, що він це навмисне зробив, щоб вона зніяковіла. Легка посмішка на його губах лише підтвердила її здогадку.

— Час, — ледь вичавила із себе Валгрейн. — Ви… ти казав, що обмежений.

— Так, іноді час - це все, що в нас є, — парирував Кайран, кивнувши у бік дверей. — Готові?

— Так. Йдемо, — коротко сказала вона, повертаючись до дверей слідуючи за Бландвіндом.

Всередині вежі панувала майже абсолютна темрява. Лише слабке магічне світло, яке Кайран викликав легким рухом пальців, яке відкинуло синювате сяйво на стіни. Ніонель обережно ступала за ним, оглядаючись. Відчуття давнього й прихованого не полишало її.