— 11.

"Як швидко вона змирилася, коли це зробив він. А коли я простягнув руку, щоб допомогти їй в кареті, вона наче ошпарена відскочила від мене, а вихід з карети взагалі проігнорувала, наче я прокажений!"

Кайран роздратовано стиснув щелепи, не відводячи погляду від їхніх постатей, що віддалялися в тумані. Його серце калатало трохи швидше, ніж зазвичай, але він відмовлявся визнавати, що це було пов’язано із тим, як Арден тримав Ніонель.

"Вона просто дивачка, нічого більше. Усе це - нісенітниця".

Але навіть коли вони зникли з його поля зору, думки Кайрана все одно вперто поверталися до того, як Арден міцно тримав її за руку.

***

— Збираєшся мене так до вівтаря вести? — кинула Ніонель із саркастичною посмішкою, різко висмикуючи руку, коли вони звернули у вузьку вуличку, освітлену кількома тьмяними ліхтарями.

Арден зупинився, кинувши на неї короткий погляд, у якому змішалися втома й роздратування.

— Наступного разу обійдемося словами, без тактильності, — додала вона, поправляючи манжет рукава. — Це гидко.

Крайтон закотив очі й глухо пробурмотів:

— Як скажеш, “леді” Валгрейн.

Проте, замість продовжити сварку, він витягнув із внутрішньої кишені невеликий магічний артефакт - круглий пристрій зі світлою лінзою в центрі, який реагував на енергетичні сліди. Арден доклав зусиль, щоб ігнорувати її слова, і приділити увагу речам, які вимагали зосередження та віддачі.

— Ти вже закінчила з образами? Може, почнемо працювати? — запитав він, нахиляючись, щоб активувати пристрій. Лінза загорілася м’яким світлом, і він повільно обертав її навколо, шукаючи ознаки магії.

Ніонель зітхнула й теж дістала свій арканометр, значно простіший пристрій, але не менш ефективний. Її синьо-золотистий прилад засвітився, видаючи тихий дзвінкий звук, коли фіксував слабкі магічні сліди.

— Тут нічого, — повідомила вона, злегка потираючи підборіддя. — Лише слабкий залишковий фон, і то, швидше за все, від нашої власної карети.

— Те ж саме, — підтвердив Арден, вимикаючи свій пристрій і схрещуючи руки на грудях. — Пройдемося по всьому периметру, щось та знайдемо.

Ніонель витримала паузу, ніби зважуючи власні слова, і, склавши арканометр, повернулася до нього з піднятою бровою.

— Ми йдемо в трактир.

Арден зупинився й скептично зиркнув на неї через плече.

— Що?! — він виглядав роздратованим і зовсім не в захваті від ідеї. — З якого дива?

— Бо це найкраще місце для пліток, — вона зробила паузу й додала з усмішкою. — А плітки іноді розповідають більше, ніж десятки ваших арканометрів.

— Із трактиру? Серйозно? Це марна трата часу, Валгрейн, — почав він, але вона перебила:

— Послухай, тут і так нічого немає. Ми лише втрачаємо час. А в "сивому Феніксі" можна знайти й тих, хто бачив щось підозріле, і тих, хто про це вже десять разів переказав. У цьому районі всі плітки йдуть саме через "Фенікс". А якщо там сидів хоч один свідок чи навіть хтось, хто бачив Серцевира, ми це з'ясуємо.

Арден хмикнув, але не зміг знайти вагомого аргументу проти її слів.

— Добре, — нарешті погодився він, хмурячись. — Але якщо це твоя чергова примха, я нагадаю тобі, що ти мене до цього примусила. Сама звітуватимеш принцу.

— А я нагадую тобі, що я завжди права, — відповіла Ніонель із лукавою посмішкою, пройшовши повз нього й попрямувавши до трактиру.

***

Будівля була старою, обшарпаною, але всередині все вирувало життям. Стіни з темного дерева, вкриті сажею, важкі столи, які бачили не один десяток сутичок, і груба атмосфера, де слова часто замінювали кулаки. На додачу до всього в цьому трактирі була найогидніша кава, яка віддавала гіркотою. Ніонель так часто в ньому буває, що вже могла претендувати на постійного відвідувача. Переодягання та артефакти ілюзій рятують її від зайвих підозр.

Тільки переступивши поріг, Ніонель відразу впізнала двох чоловіків, які сиділи в темному кутку біля каміна. Один був високим і худорлявим, із жилавими руками й хитрим поглядом, другий - кремезним і бородатим, схожим на гору, що осіла в цьому місці.

— Лишайтеся тут і не привертайте уваги, — прошепотіла Ніонель Ардену, жестом вказуючи на барну стійку.

— Залишити вас наодинці з цими типовими балакунами? — прошепотів він у відповідь із глузливою посмішкою.

— Вони швидше почнуть говорити, якщо тебе не буде поруч, — відрізала вона й рушила до столу.

Підійшовши, Ніонель сіла прямо навпроти них, без зайвих церемоній.

— Ви чули про Серцевира? — запитала вона, пропускаючи привітання.

Худий чоловік нахилився ближче, зміряв її поглядом і посміхнувся так, ніби вона запитала щось дурне.

— А хто тут про нього не чув? Він, наче привид, — відповів той, витягаючи з кишені люльку й повільно її запалюючи.

— І ви, мабуть, знаєте більше, ніж більшість, — припустила Ніонель, поглянувши на кремезного чоловіка. — Або принаймні бачили щось, чого інші не помітили.