— 4.

Ніонель відпила ковток гіркої кави, хмурячись від смаку, але це бодай трохи відвертало увагу від неприємних думок. Її пальці нервово барабанили по грубій дерев'яній поверхні столу, покритій численними подряпинами та плямами. Місце, де вона сиділа, було далеко від престижного району столиці, куди вважали за краще не зазирати ні знатним, ні простим законослухняним громадянам. Але тут, в затіненому кутку старого трактира, куди часто збиралися люди з темним минулим і невизначеним майбутнім, було можливо зустріти інформацію, яку ніде більше не знайдеш. Валгрейн не соромилася бруднити не лише руки, тільки б отримати жадане. Не та в неї професія, щоб гидливо крутити носом від запаху табака чи блювотиння - що власне було не найгіршим з всього, що могло б бути.

Вона скривилася, мов в рота набрала лимонного соку, пригадавши свого начальника, який із насолодою оголосив їй про переведення навмисне в кінці робочого дня. І навіть Шайкорт нічого вдіяти не зміг.

"Офісна робота! Серйозно, покарання за такий дріб'язок?! Мене б мали нагородити, що я його спіймала! Ну влучила заклинанням в обличчя… ну кілька влучать… Але ж це  було затримання!" — промурмотіла вона про себе, вкладаючи в ці слова весь свій сарказм.

Іншим жінкам у службі це здавалося б полегшенням, шансом уникнути холодних ночей на вулицях і небезпечних місій. Але для Ніонель це було справжнім покаранням. Вона відчувала себе живою тільки в моменті переслідування, активних дій, затримці злочинця, де кожна секунда вимагала від неї концентрації, швидких рішень, де адреналін розтікався тілом, а серце ледь не вистрибувало з грудей.

Її думки перервали кілька грубих голосів з сусіднього столу. Двоє чоловіків, очевидно п'яні, перешіптувалися про останні вбивства, які викликали справжній переполох в місті.

— Чув, "Серцевир" знову залишив своє криваве послання? — прошепотів один із них, нервово озираючись.

— Так, чув, що цього разу мішенню був торговець артефактами, — відповів інший, нахиляючись ближче. — Кажуть, що він теж пов'язаний з забороненою магією… Хто знає, може, цей "Серцевир" - то останній зі старих кланів, тих магів?

Ніонель напружилася, прислухаючись до їхньої розмови, всі інші звуки трактиру на мить відійшли на другий план. Вона намагалася не видавати зацікавленості, хоча серце закалатало швидше. З кожним новим злочином, що мав сліди забороненої магії, ситуація у місті ставала все більш небезпечною. Але що ж рухає цим "Серцевиром"? Помста? Відданість якійсь знищеній магічній лінії? Чи, можливо, якась особиста вендета, з якою іншим детективам ще доведеться розібратися? Іншим, не Ніонель, якій не дозволяли навіть наближатися до цієї справи.

Не встигла вона заховати свій інтерес, як один із чоловіків помітив її погляд і недовірливо стиснув губи.

— Чого витріщилась, дівко? — гаркнув він, відчуваючи загрозу в її спостережливих темно-синіх очах.

Ніонель витримала його погляд, не змигнувши оком. Її холодний погляд сапфірового кольору очей на мить змусив чоловіка отетеріти, але вона знала, що загострення не допоможе. Невдоволено випрямившись, вона повільно відпустила чашку, обернулася й обійшла його столик, зупинившись поруч з ним.

— Може, ти мені щось розповіси? — тихо, але впевнено спитала вона, нахилившись до нього.

Голос Валгрейн був спокійним, та в ньому відчувалася та небезпечна нотка, яка змушувала чоловіків не обманюватися її миловидним личком.

Чоловік нервово засопів, але його приятель, помітивши ситуацію, взяв його за плече.

— Не варто тобі тут залишатися, якщо шукаєш проблем, дівчино, — прошепотів він, уникаючи зустрічі з її поглядом.

Ніонель лише відсмикнула рукою манжет на своєму пальті, виявляючи магічні кайдани й зброю, що звисали на її поясі, які вона завжди носила при собі. Валгрейн обожнювала цей ефект, що завжди справляв потрібне враження на тих, кому вона демонструвала те, що в неї було на поясі.

— Проблеми? — прошепотіла вона з легким усміхом. — Від них я ще ніколи не тікала.

Чоловіки відчули, що перед ними не просто дівчина з міської варти. Її спокійна впевненість та прихований зовсім не ввічливий погляд, якщо такий взагалі погляд міг існувати, свідчили про досвід, який міг бути небезпечним для кожного з них. І звісно ж зброя, вона краще за погляд все пояснювала.

Один із чоловіків неспокійно ковтнув і відвів очі, але інший, підбадьорений кількома кухлями пива, намагався зберегти обличчя перед своїм товаришем.

— Та що ти можеш зробити? — хмикнув він, недбало глянувши на магічні кайдани на її поясі, не помітивши зброю. — У нас тут свої закони. Дівко, ти прийшла похизуватися сюди?! Думаєш, ти тут господиня?

Ніонель лише підняла одну брову і повільно, без поспіху, обвела поглядом трактир. Інші відвідувачі вдавали, що не звертають на них уваги, але вона помітила кілька напружених облич і насторожені погляди. В цьому місці закон завжди був відносним поняттям, і якщо вона вирішить розпочати бійку, хтозна, як це може закінчитися. Вона б не постраждала, а от покарання за влаштовану бійку цілком могла б отримати.

— Можливо, я просто шукаю друзів, — відповіла вона, трохи нахилившись до співрозмовника. — Але друзі повинні вміти тримати язика за зубами. Інакше їх легко можуть знайти… без язика.

Вона вимовила це майже з ніжною усмішкою, але в очах виблискувала сталь. Після цих слів чоловік зблід, зрозумівши, що перед ним не просто випадковий перехожий, а людина, яка знає своє діло і готова діяти без зайвих вагань. Його товариш спробував потягти його за руку, промимривши: