ЕПІЛОГ. Тиша після Лакрімози

Вікова масивна брила від'їхала вбік з протяжним скрипом, який огидно різонув по вухах. Зараз, після декількох годин блукань лабіринтами печер Дан-ір-Огоф, під час яких доводилося ховатися від охорони, цей звук особливо дратував, проходячи по нервах, немов лезо гострого ножа.

І все ж, це було того варте. Тому що побачене всередині схованки вразило Діану, немов удар блискавки.

Вона лежала на кам'яній плиті, склавши руки на грудях, і всім своїм виглядом нагадувала кам'яну статую з чорними кучериками, одягнену в миле, обшите рюшами та мереживом чорне плаття. Як і писав Кадо, вона була зовсім дитиною, але навіть зараз вираз обличчя цієї дитини здавалося сповненим справжньої мудрості надприродної істоти, яка занадто довго ходила по землі.

Повагавшись частку секунди, Діана підійшла до сплячої красуні і, піднісши до губ своє зап'ясті, встромила в нього жало, що вислизнуло з язика, аби набрати в рот власної крові. А потім – схилитися над кам'яною дівчинкою, і через поцілунок влити кров у прочинені холодні губи... які трохи потеплішали ще до того, як Діана відсторонилася.

Вона не прокинулася швидко. Минуло близько двох годин, перш ніж обрамлені пишними віями повіки відкрилися. І ще близько трьох – до того, як дівчинка нарешті піднялася, сівши на краю плити.

– Рада тебе бачити, Діано, – посміхнулася Марі.

– Навзаєм, – розгублено промовила дівчина, дивлячись на тінь крові, що прокинулась після столітнього сну.

У цей момент їй здалося, що зараз виникне незручна пауза, але ні. Марі відразу ж заговорила.

– Правильно, я бачила все, що відбувалося. А ще заздалегідь знала багато з того, чому слід було статися за цей час. Особливо ясно я стала бачити все, коли прийняла рішення впасти в цей сон. Тож, Діано, донька Аюмі, яка була обернена Кадо... ти по праву спадкоємиця нашого клану, останнім членом якого я є. Чи згодна ти прийняти свою спадщину?

– Так, – коротко відповіла дівчина, стискаючи руку в кулак.

– В такому разі, прошу тебе прийняти від мене перший подарунок новому голові мого клану, моєї сім'ї, – посміхнулася Марі, простягаючи їй перстень з рубіном.

– Це ж він, так? – видихнула дівчина, ледь стримуючи сльози. А ж вона наївно вважала, що вже виплакала всі, проридавши кілька днів над прахом в порожній труні і старим щоденником в багряній шкіряній палітурці.

– Саме так, перстень Кадо, – кивнула Марі. – І відтепер він твій.

– Дякую...

– Але це не просто перстень, – перервала дівчинка.

– Тобто?

– У Кадо з ним був особливий зв'язок, сімейний, що виник іще до того, як його обернули. Без такого предмета здійснити щось подібне було б зовсім неможливо.

– Здійснити що?

– Спіймати його, – посміхнулася Марі. – Коли Кадо помирав, я встигла, змогла перехопити його душу до того, як до неї дісталися демони, і заховала ла її в рубін на цьому перстрі.

– Стривай-но! – підскочила Діана, витріщаючись на перстень. – Як це? Що...

– Не бійся повірити в диво, – тепло промовила дівчинка. – Іноді, коли сподіваєшся на найгірше, все ж може статися щось краще.

– То це означає, що... – задихаючись, прошепотіла Діана.

– Саме так, тепер Кадо завжди буде з тобою, поки ти носиш це кільце. І завдяки цьому ти можеш закликати його душу в свої сни. На відміну від тієї прив'язки, що демони зробили з Аюмі, він не страждатиме від цього. Я провела процедуру правильно, тож тепер для вас все буде добре.

– Марі... – схлипнула Діана, любовно погладжуючи великий червоний камінь.

– Просто я знала, що можу це зробити, і не зуміла інакше, – мило зітхнула дівчинка. –Тож... Діано, бачу, ти на ногах не стоїш. Підозрюю, що чимало довелося побігати, поки ти знайшла мене. Так?

– Так, – збентежено кивнула дівчина.

– В такому разі, назад ми вирушимо трохи пізніше, із заходом сонця, – підморгнула вона. – А зараз полеж тут і відпочинь. Просто поспи, зовсім недовго.

Почувши ці слова, Діана заціпеніла, стискаючи кільце тремтячими руками. А потім заплакала.

– Дякую тобі, – схлипуючи, видихнула дівчина, розстилаючи каремат на кам'яній підлозі.

Як на зло, їй ніяк не вдавалося заснути, хоч півгодини тому вона ладна була заприсягтися, що валиться з ніг! Діана раз по раз переверталася, заплющувала і відкривала очі, намагалася рахувати яких завгодно тварин...

Аж раптом зрозуміла, що стоїть посеред літнього саду, під яскравими променями теплого сонця.

– Так, Діано, я готовий належати тобі цілу вічність. Навіть за межею життя та смерті, – ніжно прошепотів Кадо, притискаючись до її губ.

КІНЕЦЬ