Ніч 34

– Не можу повірити, що дійсно бачу тебе, – видихнув я, на радощах обіймаючи стару супутницю. – Особливо неймовірним це здається зараз, під час всього цього божевілля.

– Що так то так, – посміхнулася Анастасія. – Хоча ж я, насправді, вже давно придивлялася за тобою, – додавши, підморгнула вона.

– Справді?

– Уяви собі, – кивнула дівчина. – А хто, ти думаєш, допоміг тобі тоді з тією твоєїю маленькою неприємністю, в яку ти чогось вляпався?

– То це ти нацькувала тіней на ту банду?

– А хто ж іще? Взагалі, я збиралася вийти з тобою на контакт значно раніше, саме тієї ночі, але раптово навалили деякі справи, які не можна було відкладати, і в яких твоя обізнаність могла б значно перешкодити. Але тепер, схоже, настав час почати щось цікаве.

– Уважно слухаю, – зацікавлено промовив я, ще раз, ретельніше розглядаючи Анастасію. Після стількох років розлуки вона, природно, анітрохи не змінилася зовні. І все ж, тепер переді мною була зовсім інша дівчина: сильна, рішуча, цинічна, але при цьому вишукана і чарівна. Від того ніжного бутона, який я колись зустрів, не залишилося і сліду. Але квітка, що розкрилася з нього, виявився настільки для нього незвичайною, що я ніяк не міг вгамувати здивування.

– Так-так, звісно, – запевнила Анастасія, підхопивши мене під руку. – Тільки давай де-небудь сховаємося, не люблю відкриті місцевості. Розбиратися з людьми, які можуть побачити нас і захотіти напасти, зараз просто немає часу.

– І то правда, – спохватився я, легко торкаючись руки, яка, незважаючи на явно не цукрове життя, не загрубіла і залишилася такою самою м'якою, як і в ніч обернення. – То чим ти займалася всі ці роки, поки я сидів у бараку?

– Не повіриш, знищувала тих, хто був причетний до організації розстрілу моєї родини... а заодно і посприяла розвалу Совєтів! – дзвінко засміялася Анастасія, при цьому сміх її був досить тихим, щоб не привертати зайвої уваги.

– Невже...

– Саме так! Смерті Леніна та Сталіна, вибух Чорнобильської АЕС, і ще багато-багато чудових булочок... так, це все моя робота. А ще це я подбала про те, щоб з того потворного карлика зробили опудало, що валяється посеред головної площі Москвари досі – немов експонат в Кунсткамері. Вже стільки років минуло... цікаво, його хоч коли-небудь закопають? – засміялася Анастасія. – Хоча... особисто я мрію одного разу витягти його за ногу з тої «кришталевої труни» і спалити посеред площі.

– Бачу, ти й справді часу дарма не гаяла, – присвиснув я.

– А ти думав, – посміхнулася принцеса-тінь. – Після того, як ми з тобою розлучилися в Парейжі, я почала зміцнювати своє становище. Збирала навколо себе надійну і віддану команду, яка ненавиділа Совєти не менше за мене. Я все ще не можу обертати людей на тіней крові через вік, тож мені довелося спочатку знайти столітнього соратника з нашого племені. Разом з ним ми і почали свою діяльність. Деякий час потому у нас вже була група обернених втікачів-аристократів, які втратили через революцію якщо не все, то майже все. І, як бачиш, наші гнів, скорбота і ображена гордість виявилися міцнішими, ніж цей їхній «саюз нєрушимий», – реготнула Анастасія.

– Знаєш, з одного боку, я від тебе меншого і не очікував. А з іншого... я не очікував, що ти справді зробиш подібне, – збентежено пробурмотів я.

– Просто я вирішила присвятити своє посмертне життя чомусь конкретному, заради чого варто напружитися, – знизала плечима дівчина з беззмінною посмішкою. – Ти б теж зумів зробити щось в цьому роді, якби захотів.

– Цілком можливо. Але я, все ж, вважаю за краще спокійне існування вічного спостерігача, ніж тіньового діяча.

– Так, у всіх нас різні характери і, відповідно, цілі, – кивнула Анастасія.

– То чим ти зайнялася після того, як досягла свого? – поцікавився я. – Після того, як Совєти розвалився?

– Тим, що і буде зараз темою нашої з тобою розмови, – цілком серйозно повідомила принцеса, плюхнувшись на стару, але все ще міцну кушетку, що стояла біля стіни кімнати, в яку ми щойно увійшли.

– Стривай, це, звичайно, божевільне припущення... але чи не пов'язана ця твоя діяльність з демонами?

– Вгадав, – кивнула Анастасія. – Після того, як Совєти розвалилися, я вирішила навести довідки про тебе. І тоді мені вдалося витягнути деяку інформацію з архівів розенкрейцерів, з якої я дізналася і про тебе, і про дитину твоєї співкланівки, яка залишилася в демонів. Тоді я доклала всіх зусиль, щоб дізнатися про плани демонів, але, на жаль, було вже надто пізно. Перш ніж я встигла дістати достатній обсяг інформації, почався цей апокаліпсис. Все, що залишалося нашому клану, це виживати, збираючи крихти в надії, що вони допоможуть нам зупинити безумство. І хочеш вір, а хочеш ні, нам вдалося їх зібрати!

– Не може бути, – шоковано видихнув я. – Та ти просто клята відьма!

– А то, – підморгнула принцеса. – Отже, Кадо, рекомендую тобі сісти. Як ти вже, мабуть, зрозумів, все, що відбувається, безпосередньо пов'язане з дитиною твоєї співкланівки і тим, як її використовували демони. Її ім'я – Флер де Руж, і саме вона – корінь, на якому тримається мережа тіней, що нині розповзлися по землі. Всі вони були створені з її плоті та крові, і через неї демони можуть керувати ними, але лише як масою, якій задають загальні команди. І, як ти здогадуєшся, такого ефекту для них недостатньо.

– То чого ж вони хочуть? – насупився я.

– Твою кров.

– Стривай-но, але ж вони вже отримали її!

– Так, отримали. Але коли орден викрав тебе, вони ще не знали, наскільки вигідно тебе можна було б використовувати. Розумієш, Флер де Руж – недосконале ядро. Вона – лише немовля, що лежить в глибині катакомб Парейжа в несвідомому стані. І ефект, одержуваний демонами завдяки її душі і тілу, доволі цікавий. Та вони хочуть більшого – живу тінь, в якій кров демонів буде ще міцнішою. Тоді, як вони вважають, стане Можливим створити армію керованих тіней плоті та крові, що володіє розумом.