Ніч 32

Я опинився тут абсолютно випадково, і тепер просто намагався зрозуміти, як мені ставитися до того, що відбувалося перед моїми очима у вікні навпроти.

Вона лежала без штанів і білизни на старому матраці, а кожен з дев'яти чоловіків, що сиділи в кімнаті, по черзі підходив до неї з єдиною, цілком зрозумілою метою. При цьому я б не сказав, що вони її ґвалтували. Ні-ні, все, що відбувалося, однозначно було їй не те що б неприємно – нестерпно гидко. Однак ця дивна молода жінка з коротко підстриженим чорним волоссям не пручалася. І аж ніяк не від страху перед усіма цими чоловіками. Вона начебто робила те, що повинна робити, не більше.

Це місце було їхнім прихистком – надійно укріпленим, і захищеним настільки, що пробратися до нього навіть мені варто було б чималих зусиль, що вже казати про те тупе сміття, що безцільно вешталося вулицями зі слиною, що витікала з ротів.

Про те, щоб хоч якось протистояти їм, і мови бути не могло! Більш того, навіть якщо вони і не передислокуються, коли настане день, я все одно не отримаю можливості хоч якось до них підібратися, що-небудь підготувати. Просто тому, що із заходом сонця всі вони переходять в режим підвищеної бойової готовності і максимально зміцнюють свої бази. Тільки так тепер можна вижити.

Найрозумнішим для мене було зробити вигляд, ніби нічого особливого не відбувається, і зачаїтися, щоб вони, диви, не помітили мене в невеличкому темному вікні в лічених метрах навпроти. Так, саме так я і збирався вчинити... поки не помітив одну маленьку, зовсім незначну деталь!

Жінка заплакала. По ній було видно, що ночі на кшталт цієї для неї не в новинку. І все ж, вона не змогла стримати сльозу, що прокотилася по юному скам'янілому обличчу.

– Чого рюмсаєш?! У мене від такого падає! – нервово прокректав чоловік, що нависав над нею.

Вражаюче! І як тільки я, за всі прожиті століття, не позбувся цієї дурнуватої риси, яка лише дивом досі мене не погубила?

Не думаючи про те, що роблю, я вихопив пістолет з глушником і, прицілившись, випустив кулю, що потрапила чоловіку в скроню!

Спочатку жінка не зрозуміла, що сталося. А потім, побачивши кров, шоковано завмерла. Це було добре – вона не закричала. Отже, інші, хто сиділи спиною, все ще нічого не підозрювали.

Їх було значно більше, і всі вони анітрохи не нагадували жовторотих молодиків. Тож мій вчинок був тим ще самогубством! І все ж, я зібрався з силами та зробив кілька пострілів.

Перш ніж чоловіки зрозуміли, що до чого, я встиг убити двох. Ще одного – до того, як решта вихопили зброю. А потім почалося безумство!

Всього п'ятеро. П'ятеро суперників, які вели прицільну стрільбу на мою позицію. Єдина причина, з якої я все ще залишався живим, полягала в тому, що в темряві вони бачили значно гірше за мене, і чимало поступалися мені в спритності.

Мені потрібна була лише частка секунди, щоб визирнути з укриття і зробити постріл. Але отримати її мені ніяк не вдавалося! Варто було висунути носа, і мої суперники, практично не виглядаючи з-за стіни по обидва боки вікна, відкривали по мені стрілянину, яка виявилася напрочуд точною. Що найгірше, тепер вони не облишили б мене за жодних обставин. Просто чатували б до світанку, не даючи мені покинути будівлю, а зі сходом сонця знайшли і вбили. На мій превеликий жаль, з початком подій, прозваних апокаліпсисом, мисливці на тіней відкрили людям секрети зброї, здатної вразити нас, і ті без зволікання почали її використовувати.

Те, що мені це вдалося, не інакше як диво, але наступний мій постріл повалив одного з чоловіків на підлогу. Тепер чисельна перевага мого супротивника була якихось четверо проти одного... якщо, звичайно, не брати до уваги жінку, яка злякано забилася в куток, не наважуючись навіть натягнути свої джинси. І все ж, це була та перевага, з якою мені не слід сподіватися на успішний результат.

Але, мабуть, чудеса все-таки трапляються! Зненацька кулі перестали відскакувати від стіни, за якою я ховався, і полетіли в інший бік! Спочатку мені здалося, що це лише обманний маневр, але ні. Коли я визирнув у вікно, то побачив їх: п'ятьох чи шістьох почвар, які линдали кімнатою з тупим, але до біса агресивним видом. Отже, хтось розгріб зведені групою барикади і пропустив тіней всередину будівлі, а там вони вже самі пішли куди треба, відчуваючи запах здобичі?

Та перевага, яку я отримав разом з їхнім сум'яттям, було неоціненною. Поки чоловіки відстрілювали тіней, я, не втрачаючи ані хвилини, зробив кілька влучних пострілів, уклавши трьох, в той час як останнього загризли вцілілі тіні. Але перш ніж вони, відкинувши його тіло, встигли кинутися на жінку, я ще тричі натиснув на курок, і тупі виродки розтанули.

Схоже, все було позаду... принаймні, на деякий час. Розуміючи, що жінка все ще в небезпеці, я вихором спустився до виходу, забіг в сусідню будівлю і, злетівши сходами, піднявся на поверх, де і зустрів цю до смерті перелякану бідолаху.

– Нам краще скоріше забиратися звідси, – скомандував я, хапаючи її за руку, і лише потім звернув увагу на те, що вона досі лишалась наполовину роздягнена. Зітхнувши, я підібрав її джинси і подав їй. – Одягайся швидше, і ходімо.

– Ви ж... з розумних, так? – прошепотіла вона тремтливим голосом, судоромно хапаючись за брудні, потерті штани.

– Так, але я не заподію тобі шкоди, – коротко відповів я і, ледь жінка одяглася, підхопив її та поспішив занести назад, до мого сховку.

Коли ми знову опинилися в безпеці, жінка забилася в найближчий кут і, обхопивши коліна, дивилась на мене з неприхованим жахом. Близько години я просто не чіпав її, а потім, все ж, зважився заговорити:

– Можливо, мені слід було вибачитися за те, що вбив твоїх друзів... але мені здалося, що ти з ними не надто ладила.

– Я їх ненавиділа. Всіх, – коротко прошепотіла бідолаха, сховавши поглядом в підлогу.

– Тоді чому...

– А як гадаєш? – гірко схлипнула вона. – У мене просто вибору не було! Або так, або здохнути!