Ніч 29

Коли в Шердербурзі проводилася посадка на «Титанік», був день. Тому мене, як би принизливо це не прозвучало, віднесли до вантажного відсіку разом з труною, захованою в дерев'яний ящик. Міранда ж піднялася на борт при повному параді разом із зачарованим чоловіком азіатської зовнішності, виловленим в нетрях. Відмивши його гарненько і одягнувши в дорогий костюм, тінь плоті провела його на борт з єдиною метою: створити для мене прикриття. І ледь настане ніч, я виберусь зі свого укриття і поласую своїм «двійником», скинувши тіло за борт.

На жаль, непомітно перетягнути труну з вантажного відсіку в мої апартаменти в першому класі було досить проблематично. Тому все, що мені залишалося, це щоранку повертається назад, щоб перечекати день. З урахуванням всього вищезгаданого я тепер міг лише радіти швидкості «Титаніка», завдяки якій настільки незручна подорож не триватиме довго.

Прокинувшись першої ночі, я деякий час змушений був залишатися на місці з однієї простої причини: життя на кораблі все ще вирувало занадто бурхливо, не встигнувши одягатися в нічний покривало. Отже, мене, пасажира першого класу, могли помітити за настільки непривабливим заняттям, як линдання де не треба. Таким чином я почекав, поки метушня навколо трохи вляжеться, перейшовши в нічне русло, і лише після того вирушив шукати наші з Мірандою апартаменти.

– Я вже думала, ти там в ящику застряг, – гмикнула жінка, варто було мені закрити за собою двері.

– Не дочекаєшся, – похмуро відповів я.

Мій «двійник», як і було домовлено, сидів зв'язаним в спальні від самого моменту посадки і чекав на мене. Зізнаюся, я чимало зголоднів, та й кров'ю Міранди доводилося перебиватися занадто часто. Тож переодягнувшись в свіжий костюм, я взяв зачарованого чоловіка під руку і пішов разом з ним на нічну прогулянку. Щойно знайшлося безлюдне місце, де нас ніхто не міг би побачити, я облизав злегка пересохлі губи і встромив жало у вену на його шиї.

Звичайнісінька кров. Ні чудова, ні огидна. Просто кров, нудна і банальна. Кров людини, яка пропалювала своє життя, обділеної будь-якими талантами, позбавленої іскри в душі. Такі люди були сумнівними ласощами, але цілком придатним для того, щоб вгамувати голод і не замислюватися про їжу до наступної ночі.

Щойно серце чоловіка зупинилося, я зробив останній ковток і легким рухом жбурнув знекровлене тіло за борт. Немов лялька з ганчір’я, воно безсило полетіло вниз. І перш ніж сховатися в морських хвилях, вдарилося об корпус корабля, від якого безглуздо відскочило.

Провівши свого двійника поглядом, я апатично озирнувся. А наступної миті завмер, зачарований чарівною леді рідкісної краси!

Вона стояла біля перил, ніжно торкаючись їх своїми тендітними руками, затягнутими в білі мереживні рукавички. Струнке, мініатюрне тіло огортала біла шовкова сукня, оздоблена найтоншою вишивкою та мереживом. Довге волосся кольору льону красиво розвівалося разом з поривами нічного вітру. А наймиліше безневинне личко з пухкими губками і великими блакитними очима було настільки вродливе, що найвидатніші художники світу напевно побилися б за право написати портрет цього ангела! Кожен її жест, погляд, кожна деталь її божественного образу не залишали у мене жодних сумнівів у тому, що переді мною найчистіша, найневинніша істота на всьому білому світі!

– Добрий вечір, – промовив я, злегка вклонившись незнайомці. – Бачу, ви насолоджуєтеся подорожжю тут, а не на банкеті?

– Так, – чарівно посміхнулася дівчина. – Нічний океан такий красивий!

– Не можу не погодитися, – кивнув я. А потім, зважившись нарешті, взяв її руку, щоб торкнутися губами і прошепотіти: – Мене звуть Кадо.

– Джекі, – ніяковіючи, прошепотіла вона настільки мило, що я ледь втримався від того, щоб негайно її обійняти.

– Знаєте, мені здалося, що...

– Кадо, де тебе чорти носять? – раптово пролунало за моєю спиною! Приклавши всі зусилля, щоб не заскреготати зубами, я обернувся до Міранди.

– Схоже, ти вирішила не чекати на мене?

– Як бачиш, – знизала плечима тінь плоті. – А ти, бачу, непогано проводиш час.

– Як бачиш, – тяжко зітхнув я. – Знайомся, це Джеккі. Джекі, це Міранда, моя супутниця.

– Дуже рада, – чарівно пробелькотала красуня, вишукано кивнувши.

– Навзаєм, – ввічливо відповіла жінка, перш ніж знову звернутися до мене: – Слухай, Кадо, не хочу переривати твоє цікаве дозвілля, але у нас справи, якщо ти не забув.

– Так, точно! – кивнув я, подумки скривившись: хоч мені сьогодні вночі і знайшлося, кого з'їсти, але Міранда залишалася без жертви. Оскільки поїдати когось із третього класу в першу ж ніч було занадто ризиковано, сьогодні її повинен був погодувати я.

Тому, ще раз поцілувавши руку Джекі, я попрямував слідом за Мірандою в наші апартаменти. А кілька хвилин по тому відійшов подалі від тіні плоті, яка вже збиралася повалити мене на велике розкішне ліжко.

Вирвавшись з апартаментів я, звичайно ж, спробував знову знайти Джекі. Але, як не прикро, мені цього не вдалося! Її не було ні на палубі, яку я вже обійшов уздовж і поперек, ні в банкетному залі, ні в будь-яких інших коридорах першого класу. Зневірившись, я ледь не проник до другого класу, щоб продовжити її пошуки там, але вчасно зупинився. Зрештою, минула лише перша ніч нашої подорожі! У мене ще буде час, щоб її знайти.