Ніч 28

Навіть зараз, міцно обіймаючи її і торкаючись губами м'якого каштанового волосся, я розумів, що це сон. Чудовий, солодкий сон, в якому Аюмі лежала спиною на м'якому килимі з квітучих ірисів, а я притискав її до землі своїм тілом. Мені було неймовірно добре з нею... Але, мабуть, отрута, якою демони отруїли мій розум, виявився занадто сильною. Тому що яким би не був прекрасний сон, я не міг повірити в цю ілюзію ні на мить. Аж надто сильно, занадто чітко і голосно розум говорив мені, що Аюмі мертва, а я лежу на холодній підлозі смердючої тюремної кАрметри в глибині катакомб.

– Пробач, мені так шкода, – безнадійно прошепотів я, пестячи її щоки. – У всьому цьому моя провина. Я був винен з самого початку, і тільки лише погіршував ситуацію своїм дурним завзяттям. Хоча хто знає, як би все склалося, піди я спочатку з Мірандою до того її ордену.

– Нічого, Кадо, – ніжно посміхаючись, відповіла Аюмі. І її тендітна, слабка рука насилу піднялася, щоб торкнутися мого обличчя.

Подавшись вперед, жінка захопила мої губи своїми. Трепетна слабкість, що розлетілася по всьому моєму тілу, віддавала гіркотою від простого усвідомлення: я міг відчувати її всі ці століття, просто не відштовхуючи Аюмі. Але замість того волів тікати сам не знаючи від чого. В результаті просто втратив приголомшливу, неповторну, найніжнішу і найвідданішу жінку на всьому білому світі.

– Пробач, – знову і знову шепотів я, зі сльозами на очах дивлячись на красуню, що лежала піді мною на цій м'якій траві.

– Прокинься, Кадо, – шепнула Аюмі з несподіваною, рішучої твердістю. – Прокинься і йди вперед.

Розплющивши очі, я зрозумів одну незвичайну деталь: прямо наді мною, сидячи навпочіпки, нависла руда шевелюра Міранди!

– Якого!.. – закліпавши, шоковано видихнув я.

– Тихіше ти, бовдуре! – прошипіла тінь плоті, звільняючи мою ногу з кайданів, що не давали мені відійти більш ніж на три метри від стіни. – Залиш всі питання на потім, добре? Просто давай звалимо звідси скоріше!

Розсудливо вирішивши прийняти пропозицію Міранди, я почекав, поки вона закінчить із замками, опісля слухняно пішов за нею.

Кожен крок коштував що мені, що їй, зупинки серця. Якщо нас зловлять на спробі втечі, то невідомо, що зроблять зі мною. А ось на тінь плоті в такому разі, я навіть не сумніваюся, чекає смерть. Жорстока, жахлива смерть.

Тим не менш, вона пересувалася катакомбами досить впевнено. Так, немов перед тим, як сунутися сюди, досконально зазубрила кожен поворот, кожен коридор в цій величезній мережі тунелів. І я навіть не ризикну припустити, що за диво вирішило раптом статися, і чому, але через якийсь час ми опинилися на спорожнілих вулицях нічного Парейжа.

– Чортів засранець, ти хоч розумієш, в якому ти тепер переді мною боргу?! – прошипіла жінка, коли ми сховалися за міцними дверима старого будинку.

– Здогадуюся, – видихнув я, з полегшенням спираючись спиною на холодну стіну.

– Сумніваюся, що справді здогадуєшся, трясця твоїй матері! – фиркнула Міранда, плюхнувшись на стілець. – Мене ж мало не порішили через тебе, лайно ти собаче!

– Хіба такими словами зустрічають старих друзів?

– Наривається, так? – процідила тінь плоті. – Кадо, після того, що ти, ідіоте, витворив... будь моя воля, і я б тебе зараз, в кращому для тебе разі, вбила. А в гіршому – залишила гнити в катакомбах. І, гадаю, ти прекрасно здогадуєшся про причини, з яких я сунулася в ту сраку!

– Гадаю, це була єдина умова, за якої орден Хреста і Троянди погодився залишити тебе живою? – припустив я. – Повернути мене, вирвати з пазурів демонів і доставити їм, нехай навіть після народження дитини Аюмі? Та й то, скоріш за все, лише тому, що ти нагадала їм про те, що впустила мене, бо вони самі не вийшли з тобою на зв'язок вчасно.

– Я дивуюся твоїй дедукції, – цинічно гмикнула Міранда. – Вся моя надія була на те, що демони не чекали такого зухвальства, як проникнення підвладній розенкрейцерам тіні плоті в їхні катакомби. Навряд чи після цього вони змінять місце дислокації, скоріш за просто спустяться на глибші рівні катакомб. Туди, куди вже точно навіть подібні мені не сунуться ні під якими погрозами.

– А самої дитини витягувати ви, як я розумію, не планували? – поцікавився я, насупивши брови.

– Та ти зовсім з глузду з'їхав, чи що?! – поперхнувшись, закашлялась жінка. – Я заледве дістала з тієї сраки тебе, нікчемний відпрацьований матеріал, який вони тримали тільки лише тому, що твоя кров певним чином впливала на ту дитину! Та й то вони про всяк випадок, схоже, накачали з тебе достатньо крові, щоб поїти нею немовляти деякий час. А до самої тієї личинки не підступитися, взагалі! Інакше, будь це можливим, орден давно б плюнув на тебе і просто пробрався в катакомби з єдиною метою: ліквідувати дитину. Але, на жаль, до неї демони не дадуть нам навіть підступитись, поклади розенкрейцери хоч всі свої сили в цих катакомбах.

– Ясно, – похмуро прошепотів я, на мить стиснувши кулаки. – То що будемо робити ми з тобою?

– Найближчі двадцять хвилин – відпочивати. А потім вирушимо в Шердербур, де повинні бути вже до кінця тижня.

– І що ж буде в Шердербурзі до кінця тижня?

– Корабель, на якому ми попливемо в Нью-Нарк, де нас відразу ж зустрінуть представники ордену, – відповіла Міранда, продемонструвавши два квитки.

– «Титанік»? – перепитав я, розгледівши написи на них.

– Він самий, – кивнула тінь плоті. – Хороший корабель, швидкісний і комфортабельний. На ходу не перший рік і за цей час чудово себе зарекомендував. Зараз, через війну, він виходить в рейси значно рідше, тож краще нам на нього потрапити. Як ти сам розумієш, нам не можна залишатися на цьому континенті. А ось в Арметриці культ Соломона не має особливого впливу, та й не стане надто вже напружуватися заради того, щоб притягти звідти тебе. Зрештою, вони вже отримали з твоїх вен те, що хотіли. Натомість орден, можливо, зуміє що-небудь придумати, поки не стало надто пізно.