Ніч 27

Це відбувалося щоночі. За мною приходили парочка чи то демонів, чи то їхніх поплічників, які відводили мене в одну і ту ж кімнату, де на мене чекала Аюмі. Після кількох «сеансів годування» вона була вже цілком адекватна, розуміла, що відбувається, і здатна була повноцінно розмовляти зі мною. І все ж, це вже була не вона, не моя Аюмі. Не через те, що демони зробили щось з її свідомістю, позбавивши розуму, або на кшталт того. Просто самі по собі події, пережиті нею, вплинули на неї занадто сильно. Різанина нашого клану на її очах, дорога до Індірії на кораблі, довгі місяці ув'язнення, за якими послідував переїзд в ці катакомби. А тут, в очікуванні мене – тривалий голод, коли їй приносили жертву, тільки лише коли сили вже зовсім покидали її, і вона ось-ось могла заснути сном холодного каменю.

Але що найстрашніше, весь цей час демони проводили над нею якісь страшні, незрозумілі, але від цього не менш принизливі експерименти – немов вона була якоюсь худобою. Не сказав би, що це зовсім зломило Аюмі, скоріше зробило її замкнутою, відчуженою і безмежною сумною.

Щоночі вона слухняно пила мою кров. Просто тому, що ми змирилися: інакше ніяк. Її просто не годували, і єдиним способом для неї насититися було скористатися мною – тим, кому приводили по дві жертви до і після годування Аюмі. Єдиною ж альтернативою цьому було дозволити моїй супутниці заснути холодним неживим сном, чого я допустити жодним чином не міг. Нехай це і означало, що я просто йду на поводу в демонів.

Крім того, з мене ще і викачували кров. Просто приходили з великим шприцом, голку якого втикали у вену на моєму лікті, і наповнювали його кров'ю під зав'язку. Що вони робили з нею далі, я навіть не уявляв. Швидше за все, облаштовували запаси на всякий випадок – наприклад, якщо я помру або, що звучало зовсім вже неймовірно, якимось дивом зумію втекти.

Після тієї самої ночі, коли все моє єство розрізали уламки зруйнованої віри, я більше не бачив Віолетти... або Ситрі... або ким би вона не була. Можливо, вона покинула катакомби і вирушила на яке-небудь інше завдання. А може просто не вважала за потрібне удостоїти мене своєю увагою зайвий раз. Це не мало значення. Тепер, коли чари були зняті, я більше не мав любові до неї. Біль та розчарування, які я відчував, були пов'язані із соромом і безсилою злобою на самого себе за те, наскільки я був сліпий.

Сестри Джокер так само не обтяжували себе тим, щоб провідати мене. І в цьому не було нічого дивного – слів, які дозволила собі Блек, мені вистачило, щоб зрозуміти: вони для демонів всього лише безсилі пішаки. Дуже сильні, спритні та кмітливі пішаки, які ні за що не попадуться у ворожі лабети. Проте пішаки, яким ніхто і ніколи не дозволить дістатися до протилежного кінця шахової дошки і стати королевами.

Так минав місяць за місяцем. Мені дозволяли проводити з Аюмі досить багато часу, і я був радий навіть цьому. Хоча б тому, що міг бути поруч з нею, розмовляти, обіймати, цілувати мою дорогоцінну Аюмі. Ту, що віддано, беззавітно кохала мене весь цей час, і ні на мить не забувала. Ту, що пробачила мені мою дурість і сліпоту, через які я зараз вважав себе негідним її. І це почуття тільки посилювалося кожен раз, коли я завмирав, пестячи долонею її зростаючий живіт, в якому розвивався плід, чиїм батьком був Асмодей.

Все змінилося в одну єдину ніч. Мене тоді, як не дивно, теж тримали в тій же кімнаті, що і Аюмі – на підхваті. Щоб, якщо буде потреба, підтримати її моєю кров'ю. І кілька разів така необхідність навіть виникала, після чого мене буквально змушували осушити жертву-другу, не зважаючи на хвилювання, що переповнювало все моє єство.

З Аюмі відбувалося те, чого, я впевнений, ще жодного разу не траплялося з тінню крові після обернення: вона народжувала. Народжувала болісно, важко. Настільки, що я готовий був дати руку на відсіч: жодна звичайна жінка не відчувала під час пологів подібних мук. І судячи з хвилювання демонів, її життя при цьому висіло на найтоншій волосині.

Так тривало кілька нестерпно довгих годин... опісля глибини катакомб, цього моторошного царства мертвих, наповнив різкий плач новонародженої рожевої дівчинки. Ледве малятко з'явилося на світ, демони забрали її геть.

– Молодець, моя мила. Ти відмінно постаралася, – гладячи волосся Аюмі, прошепотів Асмодей – цей дужий чоловік з чорним волоссям до плечей.

Вона досі сильно тремтіла, залите сльозами обличчя залишалося яскраво-червоним і спотвореним гримасою болю. Навіть пальці були судомно стиснуті. Зараз. І через секунду теж. У той момент, коли Асмодей невимушено махну важким клинком, одним ударом відрубавши Аюмі голову!

– Все ж, вона була красунею, – задумливо промовив демон, дивлячись завмерлі очі, які досі чомусь не розтанули. – Сиїре, збережи її, – наказав Асмодей, передаючи голову красивому молодому чоловікові.

– Як накажете, – посміхнувся той. – У мене саме є необхідний розчин, який не дасть цій голові не тільки розтанути, коли ви відпустите її плоть, а й буде перешкоджати тлінню.

– Я знав, що на тебе можна покластися, – задоволено гмикнув Асмодей.

– Але... ви ж доручили цю чарівну голівку саме мені не просто так? Куди ви хочете, щоб я доставив її опісля?

– Кунсткамера, – самовдоволено скомандував демон. – Залиш її там, серед експонатів.

– Буде зроблено, – задоволено промовив Сиїре, шанобливо вклонившись, перш ніж зникнути з головою Аюмі в руках.

Не минуло й хвилини після того, як чоловік зник з очей, коли струнке тіло Аюмі – скривавлене, понівечене судомами, – розтануло, залишивши по собі схожу на тінь в'язку рідину.

Ніби згадавши про мене, демони відвели мене назад, в мою камеру. У цей момент я не знав, що буде зі мною далі – вб'ють мене за непотрібністю, чи для чогось збережуть життя. Та й, зізнаюся, у мене просто не було сил, щоб замислюватися про це. Все, що стояло перед моїми очима – мертве, понівечене тіло моєї дорогоцінної Аюмі, що тане на моїх очах. Тієї самої Аюмі, яку я трепетно кохав всі ці століття, і яку так по-дурному відштовхував, відчувши в її крові смак дитини Асмодея.