Ніч 25

Розплющивши очі наступного вечора, я був сповнений єдиним бажанням: скоріше забратися з цієї клятої країни. Але спершу мені треба було зробити іще дещо важливе.

Прокинувшись на заході в труні, в моїх обіймах, Анастасія злякано скрикнула. Я, на щастя, прокинувся трохи раніше і просто чекав на її пробудження. Тож вчасно встиг прошепотіти:

– Тихіше, все добре.

Відкинувши кришку домовини, я подивився на перероджену принцесу в тьмяному світлі олійної лампи, що стояла на столі зі вчорашньої ночі, і від того майже до кінця вигоріла. Схоже, Анастасія й сама здогадувалася про зміни, що з нею сталися. Розуміла, що запахи стали більш різкими, слух – гострішим, а зір тепер дозволяє розгледіти навіть найтемніші куточки цієї кімнати так, немов вона суціль залита яскравим сонячним світлом.

– Ні, все це був не сон, – повідомив я, читаючи в її очах найважливіше для неї питання. І зітхнувши, відповів на нього, повідомивши, що її родина мертва.

Дівчина плакала довго та відчайдушно, прихилившись до труни. І лише коли сльози геть позбавили її сил – заспокоїлася та знесилено обм’якла.

– Хто ж ви тоді? І... що трапилося зі мною? – нарешті запитала вона.

– Моє ім'я Кадо. І я той, хто ходить по цій землі вже не одне століття, – зітхнув я, починаючи розповідь, яка мала остаточно вибити землю з-під ніг юної дівчини, чий світ вчора і без того перекинувся з ніг на голову.

Вона вислухала все мовчки, навіть не кліпнувши. А коли я закінчив – застигла, немов мармурова статуя. Можливо, просто не вірила в те, що мої слова правдиві. Так само, як і в те, що страшні рани, загоєні за минулий день глибокого сну, взагалі були на її тілі.

Але незабаром всі сумніви зникли. Вони просто полетіли геть, коли я вивів її на перше полювання, і вона випила кров з вени своєї жертви, яку я відловив для неї. Я розумів, наскільки важко для більшості новообернених вперше позбавити когось життя, щоб продовжити своє, тому і вибрав для неї найбільш підходящий харч. Звичайно, було дуже непросто знайти і відловити одного з членів розстрільної команди, яка стратила її вчора разом з усією родиною. Але заради такої забави я готовий був постаратися!

Як я того і чекав, випити кров цього бидла було для неї справжнім задоволенням. Проте вона не повеселішала від цієї маленької помсти. Підозрюю, причиною було розуміння простого факту: цей виродок лише виконавець. Дістатися ж до тих, хто віддавав той з ентузіазмом виконаний наказ, – завдання значно складніше.

Втамувавши голод, ми повернулися до нашого сховку, де іще довго не могли насититись одне одним. А потім решту ночі провели за бесідою, лежачи спітнілими тілами на савані. Анастасія спочатку була занадто збентежена і налякана, тому говорив лише я, вгадуючи питання, які сама вона не наважувалася поставити. Але потім дівчина несподівано заговорила... і не замовкала вже до самого світанку. Навіть коли сльози потекли з її очей, вона розповідала про все, що втратила.

Наступної ночі ми рушили в дорогу. Поки я не уявляв, що мені з нею робити і як бути далі, надто якщо на мене вийдуть розенкрейцери, або якщо культ накаже Блек Джокер (яка, безумовно, так само слідувала за мною) позбутися моєї нової супутниці. Тому я вирішив, поки що, для початку, просто вивезти її з Кацарпії, а далі дивитися за обставинами.

Ще до того, як ми покинули цю країну, до нас почали доходити чутки про перших самозванок, які стверджували, що вони – принцеса Анастасія, яка дивом врятувалася. Сама Анастасія сприймала кожну таку новину з якимось дивним, трохи бешкетним цинізмом, який я все більше і більше спостерігав в ній з дня розстрілу. Здавалося, вона вирішила стати максимально жорсткою. Можливо, на неї так впливали ночі, в які вона полювала, позбавляючи людей життя, перш ніж повернутись і накинутися на мне. Аби за годину заснути в моїх обіймах, знесиленою та спітнілою, хоч на цю годину забувшись про все, через що їй довелося пройти. А може справа була у всього лише усвідомленні, аналізі того, що з нею сталося за весь цей час і які висновки з цього можна зробити.

Як би там не було, але вже перетинаючи кордон Наймеччини і Феранції, я розумів, що поруч зі мною зовсім інша жінка. Та Анастасія, якою вона стала зараз, не мала нічого спільного з тією дівчиною, якою була до розстрілу. І коли ми дісталися до Парейжа, ця сама Анастасія повідомила мені, що з поточної хвилини наші дороги розійдуться.

– Відтепер я буду йти своїм шляхом, – сказала вона, коли ми перетнули межу міста. – За минулий час я все як слід обдумала і вибрала свою мету. Спасибі тобі, Кадо, за все. За те, що врятував мене і навчив жити під покровом ночі. Не знаю, чи зустрінемося ми ще коли-небудь. Але тих ночей, що ми провели вдвох, я ніколи не забуду. Навіть якщо мине вічність.

Після цього вона палко поцілувала мене і назавжди відпустити мою руку, розчинившись в темряві старовинних вулиць.

Ну а що стосується мене, то я рушив далі. Не знаючи, куди і навіщо. Просто розуміючи, що повинен йти вперед.

– Кадо! – раптово почув я за своєю спиною. Цей голос я нізащо не переплутав би ні з чим. І тому заплакав, боячись обернутися. – Кадо, коханий мій, дорогоцінний! Невже це дійсно ти? – ніжно прошепотіла Віолетта, підбігши до мене зі спини і відчайдушно обійнявши.

Поливши щасливі сльози, я любовно накрив її руку долонею та міцно стиснув. І лише коли ці тендітні пальці відповіли на мій дотик – зважився обернутися, щоб обійняти, поцілувати, відчути. Це була вона, це дійсно була вона. Моя Віолетта. Справжня!

– Я так боявся, що вже більше ніколи тебе не побачу, – шепнув я, раз по раз ловлячи її губи.

– Я теж, – відповіла вона, ковтаючи схлипи. – Кадо, любове моя, я стільки всього повинна тобі розповісти!.. Стільки всього сталося...

– Так, люба, я теж, – кивнув я, притискаючи її до себе.

– Тоді ходімо до мого сховку, – запропонувала вона. – Я облаштувала його недавно. Він дуже надійний, там нас ніхто не потурбує, і ми зможемо все обговорити.