Ніч 22

На той день, коли я залишав Кацарпію, там вже палала громадянська війна. Тож я гнав коней щоночі і був радий, що нарешті забрався з тієї пропащої країни.

Трохи перевести собі подих я дозволив собі, вже опинившись в Індірії. Віддалившись від кордону, я вирішив перепочити і затриматися в одному чарівному селі. Мій вибір випав саме на нього ще й тому, що тут було спокійно в плані революційних настроїв, які ширилися півостровом, який все голосніше виказував своє бажання звільнитися з-під крила Брентанської імперії.

Незважаючи на бідні вулички з маленькими будиночками, критими старою соломою, в цьому селі панувала приємна, навіть заспокійлива атмосфера. Тож ідея затриматися ненадовго здалася мені дуже вдалою.

Перші ж ночі, проведені тут, підтвердили мою здогадку! Місцеві жителі не проявили особливо пильної уваги до того, що я вів нічний спосіб життя. Навіть більше, лягаючи на світанку спати, я виставив на вході в хатину, яку орендував, кілька пасток, покликаних забезпечити мою безпеку на випадок, якщо хтось вирішить вторгнутися в моє тимчасове житло. І яке ж було моє здивування, коли прокинувшись після заходу сонця, я виявив, що жодна з них не спрацювала! А означало це те, що доброзичливі місцеві жителі, задобрені грошима, розсудливо вирішили не турбувати мене.

Таким чином мені вдалося розслабитися. Не думаю, що в цій глушині мене розшукає орден, та й той культ, про який говорила Блек, навряд чи буде що-небудь робити тільки через те, що я ненадовго зупинився. До того ж, сестри Джокер напевно йдуть за мною і наглядають з тіні, де б я не знаходився, тож зникнути з поля зору так просто в будь-якому разі навряд чи вдасться.

Однак це аж ніяк не означало, що я не збирався спробувати це зробити! Для мене було більше ніж небажаним те, що якийсь загадковий культ, який викрав Аюмі, перебив мій клан і має надію мене зловити, в курсі моїх пересувань. Поки вони будуть тримати мене на мушці, можна і не сподіватися врятувати мою стару супутницю. Тож одне було очевидним: я повинен придумати, як відірватися від сестер Джокер і зникнути з поля зору абсолютно для всіх.

Куди простіше мені було б зробити це, якби я міг позбутися візниці і подорожувати верхи. Але залишалася єдина заковика: труна. Без неї мені було, на жаль, ніяк. Тому доводилося ламати голову над альтернативним планом.

– Пане Кадо, не бажаєте трохи перекусити? – посміхаючись, поцікавилася Римма, мила молода жінка, що жила по сусідству разом зі своїм чоловіком.

– Ні, дякую, я вже повечеряв, – збрехав я, посміхнувшись у відповідь. Будучи тут, я вирішив не зловживати полюванням: як-не-як, в невеликому селі серія загадкових смертей після прибуття чужинця викликала б надто багато питань. А до найближчого населеного пункту, де я міг би пополювати, залишаючись непоміченим, було досить далеко. Тож за всі ті дні, що я провів у цьому селі, мені пощастило насититися всього раз – коли я посеред ночі потягнув до лісу самотнього старця, який жив на околиці.

Втім, зараз мені дійсно слід було повторити свій подвиг. Я не пив крові занадто довго, тому вже почав відчувати неприємний холод в тілі. А заодно і слабкість, яка робила мене занадто вразливим у разі раптової небезпеки. Тож сьогодні вночі я збирався віднести в ліс тіло ще однієї жертви – місцевої «паршивої вівці». Його звали Анілом, і за час, що я провів у цьому селі, мені стало ясно, що його не любили практично всі жителі. Аніл мав препаскудний характер, часто сварився з іншими, і навіть намагався нашкодити. Він ніколи не попадався на своїх витівках, але кожен раз, коли це траплялося, потерпілий, що посварився з ним напередодні, прекрасно знав, справою чиїх рук це було.

Тому коли Аніл раптово зникне, – піде в ліс і не повернеться, – ніхто не стане занадто переживати з цього приводу.

– Пане Кадо, може тоді просто посидите з нами трохи і послухаєте, як я граю? – добродушно запропонував Суман, чоловік Римми. За той час, що я провів у селі, ця мила молода сімейна пара зуміла завоювати мою щиру симпатію, якщо навіть не сказати – любов. Тому на цю пропозицію я, не замислюючись, погодився, і пройшов у двір їхньої невеликої, але затишної хатини.

Дбайливо, майже любовно Суман виніс зі свого житла старий сарод, що дістався йому від діда, який і навчив грати на ньому. Його дід, якщо вірити словам чоловіка, був великим музикантом, в молодості чимало подорожував країною і заробляв на життя своєю грою. І схоже, Суман успадкував цей талант!

Чудова музика наповнила двір. І, як не дивно, не довелося довго чекати бажаючих послухати її! За лічені хвилини сюди збіглася мало не половина села. І поки Суман душевно грав, Римма граційно танцювала, доповнюючи чудову мелодію і ще більше радуючи натовп.

Заради таких вечорів я і бажав затриматися в цьому селі якомога довше. Мені тут було дійсно добре. І напевно, я був би не проти залишитися тут назавжди, подалі від галасливого світу, де в божевільній метушні нишпорили середньовічні ордени і таємничі культи. Просто забути про все і бути щасливим в маленькому бідному індірійському селі. Можливо, це і було моєю відповіддю?

Ось тільки ... Аюмі. Я не міг забути про неї, кинути її, просто залишити на розтерзання тим тваринам! Вона потребувала мене. І я, як голова нашого майже під корінь знищеного клану; як той, хто обернув її на тінь крові; врешті рест, просто як чоловік, який щиро любив її... я просто не мав іншого вибору, окрім як продовжувати свій шлях до Церлону.

Але що дійсно змусило мене морально готуватися до швидкого від'їзду, так це розмова з Суманом, яка відбулася цього вечора – коли чоловік відклав свій сарод, жителі села розійшлися по домівках, а молода сімейна пара присіла відпочити у дворі перед сном.

З того, що я дізнався з цієї розмови, можна було зробити важливий для мене висновок: я не перший з тіней крові, що відвідували це село за останній час. Трохи більше місяця тому у них вже бувала чарівна чужоземка, що затрималася на пару днів у тій же хатині, що і я. Іноземка, що прямувала на Церлон, прибула до села незадовго до світанку, залишалась бадьорою ночами і поїхала після заходу сонця.