Розділ 7. Міраж

Як Кадо і очікував, коли почалися тренування, Діана показала виняткову силу і спритність. Незважаючи на подив, застиглий в її очах від такої дивної новини, і недолугості на перших заняттях, дівчина швидко схопила суть. Схоже, все було саме так, як він і думав. Ну а решта залишалася всього лише справою часу і завзятості, якого цій дівчинці не бракувало.

– І все ж, не розумію, навіщо це? – зітхнула Діана, відклавши пістолет. Її вміння стріляти все ще було далеким від ідеалу, але Кадо не сумнівався, що це ненадовго.

– А що тут незрозумілого? Ти повинна вміти захистити себе в разі небезпеки.

– Якої ще небезпеки, Кадо? – з очікуванням насупилася дівчина.

– Якої завгодно, – знизав плечима чоловік, наче ні в чому не бувало.

– Наприклад?

– Наприклад, на тебе може напасти грабіжник, якщо ти захочеш втекти від мене і прогулятися, – посміхнувся він, грайливо торкнувшись пальцями загостреного підборіддя Діани.

– І щоб захиститися від вуличного грабіжника, ти навчаєш мене мінувати, стріляти зі снайперської гвинтівки та автомата Калашникова?

– Хтозна які трапляться грабіжники, – хитро посміхнувся опікун.

– Кадо, що ти від мене приховуєш? – наполегливо мовила дівчина, вирячившись на нього рішучим поглядом своїх великих темно-сірих очей.

– Нічого особливого, Діано, – зітхнув він, а потім з раптової строгістю додав: – Просто цей світ небезпечний. Навіть небезпечніший, ніж ти думаєш. І якщо прийде одна з цих небезпек, я не хочу, щоб ти була просто жертвою, яка безвільно приймає свою долю. Ніколи не знаєш, чи трапиться з тобою ситуація, в якій твої власні зуби можуть стати єдиним, що не дасть тобі бути з'їденою.

– Ти зараз говориш про те, що трапилося років двадцять тому? – насупилася Діана.

– Певною мірою. Але не тільки про це.

– І все ж, тоді...

– Послухай, ти повинна вміти постояти за себе, що б там і коли не трапилося. Незалежно від того, куди ти потрапиш, і хто буде поруч.

– Але ж ти завжди будеш поруч, Кадо? – несподівано прошепотіла вона голосом, зо затремтів від переляку. – Ти ж залишишся зі мною, що б не трапилося? Чи не кинеш мене одну? А отже... якщо ти будеш поруч... то все завжди буде добре!..

– Діано, – видихнув чоловік, не зумівши стримають легкого тремтіння в голосі. В одну мить тендітне тіло дівчини опинилося в його дбайливих обіймах, які були такими надійними, лагідними та затишними. І від того здавалося, що поки вона в цих обіймах, їй все байдуже. Навіть зовсім неважливо, що відбувається в решті світу.

– Скажи, що ти ніколи не залишиш мене одну, – ледь чутно шепнула Діана, притискаючись щокою до його теплих грудей.

– Рідна моя, я буду з тобою стільки, скільки в моїх силах. Просто тому, що без тебе я вже більше не зможу, ніколи. За все своє життя я жодного разу, ні до кого не відчував нічого навіть схожого на ті почуття, що відчуваю до тебе. Ти моє життя, мій скарб, мій сенс. І що б не трапилося, я не хочу, щоб ти в цьому сумнівалася, – прошепотів він їй на вухо, перш ніж захопити її губи тремтливим поцілунком.

Після цього Діана більше нічого не питала. Просто все геть вилетіло з голови! Тож дівчина мовчки здала зброю і вирушила на тренування з бойових мистецтв.

Всі ці думки повернулися до неї два роки потому. Коли вона, сидячи в кріслі, тримала в руках потертий червоний щоденник і поливала сльозами його пожовклі сторінки. Таке просте розуміння було для неї таким болючим, що його хотілося відкидати й надалі. Ось тільки як Діана не старалася, їй не вдавалося не ставити собі одне й те ж питання: невже Кадо тоді почав всі ці тренування, тому що вже в той період вирішив одного разу покинути її? Просто залишити одну?

Але відповісти собі на це просте запитання дівчина боялася. Боялася найбільше на світі. Тож намагалася знайти розраду в надії на те, що цей щоденник дасть їй відповідь. І ця відповідь якимось дивом буде інакшою, ніж в її переляканих, моторошних фантазіях.

Збираючи свої єдині сили в цій наївній вірі, Діана змахнула з вій сльози і продовжила читати.