Ніч 18

Коли ми з Мірандою сідали на корабель, що пливе на материк, я навіть не сумнівався: вона сподівається, що незабаром після того, як ми ступимо на землю Феранці, цей її орден вийде на нас.

Проте наразі союз із тінню плоті був мені дуже вигідний, адже в подорожі мені потрібен був хтось, що забезпечить прикриття вдень. Більш того, за таких обставинах мені необхідна її кров. Тож я не дуже поспішав розвіювати її ілюзії щодо моєї готовності кинути пошуки Аюмі заради співпраці з орденом. Хоча, я певен, вона і без того прекрасно розуміла, на чому тримається наше партнерство.

Ось тільки залишалася одна деталь, яка цілком могла пустити за вітром мої плани: сам орден. Я досі нічого про нього не знав, але судячи з того, що їм вдалося змусити тінь плоті слухатися своїх наказів, у мене були причини для занепокоєння. Цілком ймовірно, що вони зможуть якось вплинути і на мене. А отже, мені слід почати діяти, щойно ми зійдемо на берег, і замітати свої сліди, поки ці люди на нас не вийшли.

І ось тут крилася головна заковика: Міранда була в курсі, куди я прямую. Більш того, сам орден напевно знав набагато більше про місцезнаходження тієї організації, що викрала Аюмі. В такому разі, до того моменту, як я їх знайду, орден уже може чекати на мене там. Все, що їм для цього потрібно – отримати від Міранди звісточку про те, що я знаю, в якій частині світу шукати Аюмі. Більш того, я навіть не сумнівався, що цю саму звісточку вона їм вже відправила, поки я спав удень.

Коли так, то мені залишалося тільки одне: примусити їх піти хибним слідом. І, на щастя, у мене був вагомий привід, за яким я цілком міг би змінити свої плани, будь це дійсно так!

– Доброго ранку, Кадо, – цинічно фиркнула Міранда, відкинувши кришку моєї труни. Схоже, сонце сіло зовсім недавно, тому що я все ще був дуже сонний. Проте навіть в такому стані мені не склало труднощів вловити якусь розлючену нервозність в її голосі.

– Щось трапилося? – поцікавився я. А потім, схаменувшись, різко сів у труні та озирнувся. Насамперед я злякався, що щось пішло не так, і ми все ще на кораблі. Але ні, ми перебували в слабо освітленому номері посереднього готелю.

– Сталася цілковита погань, – фиркнула тінь плоті, плюхнувшись в крісло і закинувши ногу на ногу.

– І яка ж погань?

– Саме коли ми сідали на корабель, в Ітенлії трапився один маленький інцидент. На Сиценлії, під час офіційного візиту, вбили ерцгерцога Франца Фердинанда. Використовуючи це як привід, Авестро-Угорлина і Наймеччина оголосили війну Ітенлії! Феранція і Брентанія виступили на боці останньої як активна сторона конфлікту. Більш того, ходять чутки, що Кацарпія так само не збирається залишатися осторонь і хоче виступити на боці Наймеччини і Авестро-Угорлини, – процідила Міранда, нервово обмахуючись віялом. – Тобто так, Кадо. Ми з тобою опинилися в країні, яка саме входить в стан війни. І війни, схоже, дуже і дуже масштабної.

– Звучить кепсько, – задумався я, визираючи у вікно на нічне містечко. – Боюся, це трохи ускладнить нашу подорож.

– Не те слово, – напружено промовила жінка. – Але що мене дійсно турбує... Я розраховувала, що орден зв'яжеться зі мною, щойно ми опинимося на материку. Проте відтоді, як ми зійшли з корабля, і я переправила твою труну в цей готель, минув цілий день. І чорт забирай, ніхто з ордену так і не дав мені найменшого знаку!

– Схоже, що у них знайшлися важливіші справи, – гмикнув я, закочуючи рукав, щоб дати Міранді відкусити шматок плоті від моєї руки. – Після твоїх вигадок я не здивуюся, якщо чимало з членів цього твого ордену – люди високого становища, можливо навіть вирішують долі держав: відкрито, або з тіні. І цілком може бути, що спочатку назрівання загрози цієї війни, а потім і сам її початок після такого зручного приводу, трохи перемкнув їхню увагу на щось інше.

– Не сподівайся, що вони забудуть про нас, – насупилася Міранда, перш ніж жадібно відкусити свою сьогоднішню порцію моєї плоті. А потім, швидко проковтнувши, витерла губи хусткою і продовжила: – Якщо хоч половина тих прозорих натяків, що вони мені видали, правда, то твоя безпека, передача тебе ордену – завдання з найвищого пріоритету. Отже, нехтувати цим вони не стануть. Просто, можливо, через цю війни трапився якийсь збій в мережі агентури, або ще що. Як би там не було, вони обов'язково дадуть нам знак з дня на день.

– Тільки от не забувай, Мірандо, – хитро посміхнувся я, перш ніж проникнути висунутим з язика жалом у вену на зап'ясті жінки. Зробивши свій ковток, я відсторонився, в той час як вона затиснула невелику колоту рану. – Ми не можемо дозволити собі залишатися на місці. Нас, а скоріше мене, шукає не тільки твій орден, ти ж пам'ятаєш? І запевняю тебе, не мине багато часу, перш ніж сестри Джокер, чи будь-хто інший, сядуть мені на хвіст. Єдиний спосіб не дати їм зловити нас і, отже, врятувати тебе від смерті через провал твого завдання – не сидіти на місці. Сьогодні ж вночі ми вирушаємо в дорогу. Правильно, прямо так, країною, що знаходиться в стані війни. Більш того – щоб перетнути територію держави, з якою ця сама країна і воює.

– І ти зібрався прямо так, зараз, вирушати в дорогу до Індірії?! – здивовано видихнула Міранда, не приховуючи своєї паніки.

– Ми вирушаємо не в Індірію, – перервав я.

– Тобто? – здивувалася жінка, зацікавлено примружившись.

– Віолетта, – відчужено мовив я, дивлячись на місяць. – Я знаю, де її шукати. Перш ніж ми покинули Брентанію, мені вдалося дещо з'ясувати, і тепер у мене є слід, що веде до неї. Звичайно, її там може і не бути. Але навіть якщо існує примарна можливість, що я її там знайду... Тож нехай твій орден почекає. Збирай речі, Мірандо.

Відвернувшись, я накинув пальто і вийшов з номера.

Отже, перший крок зроблено!

Ну а тепер залишилося лише одне, зовсім дрібниця: придумати, як втекти від тіні плоті.