Розділ 6. Відторгнення

Можливо, комусь здасться дивним вибір оперного театру для побачення з шістнадцятирічною дівчиною. Ось тільки ключовим моментом було те, що Діана сама про це попросила! Вона завжди відрізнялася від своїх однолітків, серед того і в музичних уподобаннях. З неприхованою зневагою вона кидала косі погляди на погодок, що фанатіли від реперів та поп-ідолів, і просто шаленіла від класики. Винятком був лише симфонічний метал, який гармонійно поєднував у собі грубі запили з витонченістю класичної музики.

Тому коли Кадо запропонував своїй юній принцесі сходити на побачення, вона, не замислюючись, попросила повести її в оперу. Спочатку Діана виявила бажання подивитися «Травіату», але Кадо чомусь був проти. Сказав, що у нього ця опера викликає сумні думки і спогади. Тож Діана, зітхнувши, запропонувала піти на «Фауста».

Хоч дівчину вже давно не турбувала реакція людей на її готичні вбрання, та все ж те, що в оперному театрі вони привертали значно менше уваги, щиро її радувало.

Але що було найголовнішим – це відчуття руки Кадо на її руці, коли світло в залі згасло, і прозвучали перші ноти. Від дотику його шкіри до зворотного боку долоні серце дівчини забилось настільки швидко, що вона на деякий час навіть забула про оперу! І мабуть відчуваючи це, чоловік переплів із нею пальці. Дуже, просто нестерпно сильно їй захотілося поцілувати його, але це було неможливо! Нехай вони сиділи на ложі тільки вдвох, подібне було неприпустимо в оперному театрі. Та що там, навіть піди вони в кіно, дівчина нізащо не стала б цілуватися прилюдно. Тож про це потрібно було забути... принаймні, поки вони не повернуться додому.

На щастя, тенор вокаліста, який виконував роль Фауста, був настільки чудовий, що допоміг швидко прийти до тями. І прогнавши зі щік непроханий рум'янець, Діана дозволила дійству повністю поглинути себе.

Так пролетів час до самого антракту. Діана хотіла було запропонувати Кадо прогулятися до буфету, щоб випити трохи соку. Аж раптом почула за своєю спиною дзвінкий, впевнений голос:

– Ох, Кадо, яка несподівана зустріч!

Обернувшись, Діана побачила ту, хто говорив ці слова: красиву молоду жінку з червонувато-рудим волоссям до плечей, вбрану в чорну вечірню сукню. Поруч з нею, тримаючи її під руку і мило посміхаючись, стояла чимось схожа на неї красуня з чорними кучериками, одягнена в червоне вбрання.

– Несподівана? – перепитав Кадо, скептично піднявши брову.

– Так, ми побачили тебе зі своїх місць. Яка у тебе, до речі, мила супутниця...

– І чого ж ви хотіли? – перервав він напруженим тоном.

– Всього лише привітатися. Майже сто років не бачилися ж! – хитро посміхнулася рудоволоса жінка.

– І ви тут абсолютно випадково опинилися одночасно зі мною? Блек, прошу тебе! – зітхнув Кадо, стомлено закотивши очі і, схоже, намагаючись цим жестом приховати своє напруження.

– Ну гаразд-гаразд! – хмикнула вона з кривою усмішкою. – Просто ми тут дізналися дещо і вирішили, що тобі це буде цікаво.

– Невже? – насупився Кадо.

– Уяви собі, – кивнула Блек Джокер. – Те, що тебе так хвилювало... словом, ці люди вже навряд чи тебе потурбують. Схоже, вся їхня організація, – а точніше, її залишки, – просто розвалилася зсередини. Кілька особливо наполегливих індивідуумів, все ж, вирішили продовжити цю невдячну справу, і деякі з них навіть збилися в групи по дві-три людини. Але це вже не те, що може являти реальну загрозу, надто якщо ти обережний. Точніше, ТІЛЬКИ якщо ти обережний.

– Дякую, я запам'ятаю, – сухо промовив Кадо, про щось задумавшись.

– Ти вже пам'ятай, – кинула друга дівчина, несподівано подавши голос . – Особливо зараз. Час йде, Кадо. Не забувай про це.

Діані здалося, що обидві вони буквально просвердлили її поглядом наскрізь. Але жодна з них більше не сказала ані слова, навіть не удостоїла їх яким-небудь жестом на прощання. Жінки просто розвернулися і покинули ложу.

– Твої старі приятельки? – поцікавилася дівчина, коли стихли кроки незнайомок.

– Щось на кшталт того, – злегка ніяково усміхнувся Кадо.

– І про що ж вони говорили?

– Не важливо, – відмахнувся чоловік, і абсолютно несподівано взяв в долоні руку Діани, щоб дбайливо піднести її до губ. – Так, про одних спільних знайомих. Принести тобі чого-небудь з буфету, поки не закінчився антракт?

– Так... гранатовий сік, – відповіла дівчина, злегка розгубившись.

– Буду за хвилину, – посміхнувся Кадо, виходячи в коридор.

За весь час, що минув з того походу в оперний театр, опікун так жодного разу і не згадував ні про тих двох жінок, ні про те, що вони сказали йому тоді... а можливо і трохи пізніше, коли він виходив за соком. І все ж зараз, тримаючи в руках старий червоний щоденник, дівчина вже про дещо здогадувалася, хоч і каламутно. Лише слабо сподіваючись на те, що решта сторінок дадуть більш чіткі відповіді.

Але тепер, завдяки цьому ж щоденнику, Діана, принаймні, розуміла, чому Кадо завжди так не любив «Травіату», і з чим були пов'язані ті спогади, які в нього викликала та опера. Справа була всього лише в імені головної героїні: Віолетта.