Ніч 16

Коли ми прокинулися з настанням сутінок, моєму горю не було меж: Марі, все ж, не могла ходити. Можливо, не пробудь штирі в її тілі так довго; або не напружуй вона ноги в спробах вижити і знайти мене на самоті; або спи весь цей час в труні... хто знає, можливо, тоді б все обернулося інакше. Але тепер ніяких «можливо» не було, прокляте срібло зробило своє діло! Хоч страшні рани повністю загоїлись за час денного сну, дівчинка не могла поворухнути навіть пальцями ніг.

Всі ми усвідомлювали, що при таких обставинах Марі стане для нас тягарем. Але про те, щоб покинути її, не могло бути й мови! Вона була членом мого клану, моєю родиною, і я буду піклуватися про неї, будь-якою ціною і за будь-яких обставин.

Розуміючи, що постійно носити її на руках буде проблематично, Міранда роздобула інвалідний візок, в який ми посадили дівчинку, переодягши її в чорне лялькове плаття, прикрашене рюшами та мереживом – одне з таких, які моя маленька завжди любила.

Зібравши гроші і коштовності, а також мінімум речей, які могли стати в нагоді нам у дорозі, ми назавжди покинули Лопренський будинок Міранди і рушили в нетрі – до того місця, де знаходився вхід в таємний тунель.

Добре одягнені перехожі привертали б чимало зайвої уваги на тих вуличках. Тому ми, виходячи з дому, завбачливо прихопили з собою три брудних плаща, а всі речі, які брали з собою, сховали під кріслом Марі.

Кілька разів все моє єство пронизувала паніка: мені здавалося, що я бачу в темних провулках то одну, то другу з сестер Джокер. Безумовно, вони зараз старанно нас шукають, і якщо знайдуть, ні про які домовленості та ігри в карти не буде навіть мови.

На щастя, удача вряди-годи була на нашому боці! Минувши вузькі, холодні вулички майже непоміченими, ми опинилися біля входу в старий похилений будинок, постукавши в двері якого, почули грубий чоловічий голос, що поцікавився:

– Якого біса приперлися?!

– Давно до біса в сідниці лазили, – гаркнула Марі у відповідь. І чути такі слова, сказані її витонченим ротиком порцелянової лялечки, було для мене, м'яко кажучи, шокуюче. Проте я просто скосив погляд і зробив вигляд, що нічого не чув – як-не-як, не вона придумувала цей пароль.

За мить гнилі на вигляд двері відчинилися з мерзенним, протяжним скрипом, і ми побачили за ними вкрай мерзенного чоловіка в поношеному одязі. А ще – з чіпким поглядом пропаленого покидька, якого ні на мить не повинні були б ввести в оману наші брудні плащі.

На щастя, такі люди зазвичай не ставлять зайвих питань. А якщо і ставлять, то золото стає для них універсальною відповіддю. Тому кілька дзвінких монет послужили для нього цілком переконливим поясненням того, чому троє багато одягнених людей вирішили покинути Лопрен через таємний хід контрабандистів. Зрештою, ми могли бути навіть надмірно щасливою бандою, яка вбила і пограбувала якусь знатну сімейку, і тепер поспішає скоріше забратися з міста непоміченими.

Різким жестом чоловік запросив нас переступити поріг і ми, не гаючи часу, зробили цей крок. Всередині виявилося ще кілька типів такої ж зовнішності, і не потрібно було володіти надмірної спостережливістю, щоб зрозуміти, що всі вони озброєні до зубів.

Щойно двері за нами зачинилися, я дістав з кишені капшук із золотом, який поклав в простягнуту руку чоловіка. Друга половина плати була у Міранди, і віддасть вона її їм виключно після того, як ми вийдемо з тунелю.

Висипавши монети на долоню, чоловік побіжно перерахував їх і, жбурнувши в кишеню, жестом наказав слідувати за ним до сусідньої кімнати, де відкрив сіру фіранку, що прикривала стіну. За нею ми побачили важкі дубові двері, які відкрилася легко і абсолютно безшумно. Коли ми ступили всередину тунелю, то я так само помітив, що його стіни укріплені на совість.

Тут не було ніякого освітлення, крім тьмяної олійної лампи. Тому у нас, завдяки нашій природі, була перевага перед цією людиною і двома іншими контрабандистами з супроводу. Хоч вони, безумовно, вважали інакше.

Ця дивна прогулянка, під час якої колеса візка Марі раз у раз підстрибували на купині, зайняла більше години. І коли ми вийшли з тунелю, місяць був уже високо.

Контрабандисти чесно виконали свою частину угоди, і ми так само мали намір чесно виконати свою. Міранда вже потягнулася було за гаманцем, що лежав в прихованій кишені її сукні. Аж раптом ці хлопці, схоже, вирішили таки зіграти по-своєму! Вихопивши пістолет, один з них вистрілив мені прямо в лоб! З Мірандою вони, схоже, сподівалися ще побавитися, тому просто схопили її за зап'ястя... а в наступну мить з жахом відсахнулися, хапаючись за свої вкриті гнійними виразками руки!

Наступне, що їх шокувало – це мій злісний погляд, з яким я насувався на них, незважаючи на дірку в лобі. Притиснувши одного з контрабандистів до землі, я схопив другого за комір і з огидою припав до його давно немитого шиї... шиї, в якій пульсувала здорова вена з густою, солодкою кров'ю, в яку я жадібно встромив жало, що вискочило з язика! Насолоджуючись смаком цієї здорової молодої крові, я навіть не відразу звернув увагу на апетитне плямкання Міранди, з яким вона доїдала третього контрабандиста.

Закінчивши трохи раніше за тінь плоті, я підняв з землі другого спійманого мною хлопця, який після всього, що сталося, здавалося, просто збожеволів від страху і тепер все, що було в його силах, це шоковано витріщатися.

– Приємного апетиту, дівчинко моя, – посміхнувся я, підставляючи шию чоловіка під усміхнені губки Марі.

– Дякую, – ввічливо кивнула вона, перш ніж з насолодою впитися жалом в таку бажану вену. Напевно, бідолаха вже давно не харчувалася як слід.

– І все ж, шкода, що нам довелося це зробити. Я сподівався, що ми просто розійдемося, – сумно зітхнув я, відкидаючи труп, коли Марі закінчила пити кров.

– Це так, – знизала плечима Міранда, традиційно залишивши на кінець трапези пальці жертви. – Тепер їх дружки можуть захвилюватися і вирушити за нами в погоню. А це зайва увага. І все ж, вибір у нас був невеликий, – хмикнула тінь плоті, відкушуючи нігтьову фалангу . – До речі, якщо вже на те пішло, то ти б забрав у своєї закуски золот, воно нам ще стати в нагоді.