Ніч 8

Коли я прокинувся з настанням темряви, моїм першим і єдиним бажанням було знову провалитися в сон. Я не мав марних надій щодо того, ніби події минулої ночі могли мені просто наснитися. Але усвідомлювати те, що трапилося, не хотілося. Всього за одну ніч я втратив все, чим дорожив. Так раптово, так швидко все обернулося на попіл! Всього тиждень тому я б розсміявся в обличчя кожному, хто сказав би мені, ніби таке може статися. Проте це сталося. Мої друзі мертві, і їх не повернути. Нашому клану кінець.

Віолетта. Чи можу я сподіватися знову побачити хоча б її?

...Аюмі. Вони сказали, що вона потрібна їм живою. Так само, як і я. Мені шалено хотілося спробувати її врятувати, але я прекрасно розумів, що зараз це закінчиться нічим – я просто сам прийду до них, а оскільки вони чогось шукають мене, то зіграю їм на руку. Ці люди і так домоглися дуже багато минулої ночі, і дарувати їм ще один привід для тріумфу я не збирався.

Ясно було одне: я повинен негайно забратися з Лопрена. І мені чітко бачився найкращий для цього спосіб: корабель, який о дев'ятій вечора відпливатиме в Індірію. Той самий, на якому повинні були під виглядом сім'ї поплисти Аюмі, Такаші, Анна та Марі. Але якщо я збираюся втекти на ньому, то повинен поквапитися: годинник вже майже пробив восьму.

В першу чергу мені потрібні були гроші. Я вирушив за ними до схованки в Белгрейв сквер Гарден. Це була домовленість нашого клану – сховок з грошима на випадок, якщо трапиться біда, і хтось із нас буде відірваним від інших. Згідно цієї самої домовленості в скриньці завжди повинна була залишатися хоча б одна монета. Коли я запропонував облаштувати цей сховок, то навіть подумати не міг, що буду одного разу сподіватися на нього сам.

Коли я відкрив скриньку, то здивувався: всередині було втричі менше золота, ніж спочатку. Невже хтось із членів клану врятувався минулої ночі і навідався до схованки за грошима?

Ця думка вселила в мене слабку надію. І з цією самої надією я вигріб вміст скриньки, залишивши в ній п'ять золотих монет.

Поглянувши на годинник, я зрозумів, що до відплиття корабля залишилося зовсім небагато, і поспішив до пристані. Судно швидко пройде повноводною річкою і добереться до океану. І тоді я зможу на довгий час забути про мисливців. Звичайно, така тривала подорож морем буде проблематичною вже тільки через труднощі з полюванням. Але як я встиг розвідати, корабель буде часто зупинятися на стоянки в портових містах і селах. Тож кількість матросів, які одного разу вночі "впадуть п’яними за борт", буде невелика.

Пристань була вже зовсім близько, коли мене зупинив холодний голос з дзвінкими нотками металу:

– Це пастка, – вдарило мені в спину, немов голка. – Вони вже давно опитали всі кораблі, що стоять на якорі, і запримітили той, капітана якого ввічливо попросили почекати з відплиттям до ночі. Зараз вони саме там – сидять і чекають, чи не прийде хто з втікачів.

– Що... – забарився я, озираючись на всі боки.

– Не рекомендую залишати Лопрен річкою, вони стежать за кораблями в першу чергу, – продовжував голос. – Та й взагалі не раджу їхати з міста в найближчі дні. Вони напоготові, на кожному виїзді у них свої люди, які уважно придивляються до подорожніх. І у всіх є собаки, які, нехай навіть ненавчені мисливцями, однозначно зреагують на тінь крові.

Нарешті я побачив її. Граціозна жінка вигулькнула з тіні і неспішно пішла до мене. Судячи з погляду смарагдових очей, ця красуня звикла бути зухвалою, але в цей раз вирішила себе стримати. Риси обличчя суворі, ніс мені здався трохи задовгим. Тіло виглядало тендітним, очевидно не звиклим до фізичних навантажень. Волосся ж незнайомки нагадувало розплавлену мідь, до якої підмішали кілька крапель крові.

– Чому тобі варто прислухатися до моїх слів? – кинула жінка. – Можеш не прислухатися, якщо не хочеш. Але так ти не доб'єшся нічого, крім неприємностей, а може й смерті.

– Звідки ти стільки знаєш? – нарешті вимовив я.

– Все просто: я не проти продовжувати жити, мені це подобається, – знизала плечима жінка... а потім дістала з маленькою сумочки м'ясистий чоловічий палець і почала його неспішно гризти. – А ось той клан мисливців хоч і ганяється за тінями крові, але пришити тінь плоті вони теж були б не проти. Тож коли в місті, де ти затримався, відбувається подібне, в будь-якому разі потрібно тримати ніс за вітром.

Тінь плоті? Несподівано. Отже, цей народець справді вміє непогано ховатися, раз за весь цей час ми її так і не помітили. Але що їй потрібно від мене? Не вірю, що її ось так просто потягнуло на благодійність.

– То як, ти послухаєш моєї поради? – поцікавилася жінка, закинувши в рот останній шматочок пальця. Вона його що, прямо з кістками з'їла?!

– Припустімо, послухаю. Але що тоді? Якщо я не можу зараз покинути Лопрен, мені залишається тільки ховатися в підвалах. А там мене можуть знайти. До того ж, якщо я не спатиму в труні, з якого «виселили» небіжчика, то заслабну. Ти кажеш, мені не слід залишати місто? Але і в ньому мені нікуди піти.

– Тоді пропоную вирушити до мене, я саме сьогодні викопала відмінний труну, – знизала плечима жінка, остаточно збивши мене з пантелику.

– Пробач, що?

– Тіням плоті не потрібен сон, тому вдень я також не сплю і можу доглянути за тобою. У мій будинок мисливці навряд чи вломляться: я завжди обережна, на мене вони цілеспрямовано не полюють і так само не знають про мою присутність.

– Навіщо тобі допомагати мені? – не опускав своєї багнети я.

– Симбіоз, – кинула тінь плоті. – Тобі потрібна моя допомога, а мені твоя. Ці мисливці мене не шукають. Але через три дні в місті буде клан, який спеціалізується на моєму племені. І вони-то вже зроблять все, щоб мене знайти. А через блокаду мисливців на тіней я і не можу покинути Лопрен.

– І в чому полягатиме моя допомога?

– У твоїй плоті, – пояснила жінка. – Ви швидко регенеруєте. І якщо я з'їм всього лише шматочок плоті тіні крові, це позбавить мене від необхідності вишукувати вночі жертву, щоб з'їсти її. Те ж саме стосується і моєї крові: тобі вистачить всього ковтка, щоб насититися. В такому симбіозі тінь крові і тінь плоті можуть прожити до десяти діб. Мисливцям стане набагато важче вирахувати нас, якщо ми не будемо вибиратися на полювання. Зручно, чи не так? Ну а днів через дев'ять, коли їх настороженість спаде, ми спокійно покинемо місто, і вже тоді наполюємося.