Ніч 6

Десь далеко, в темному провулку, стоїть всіма забутий будинок. Забуті речі, забуті стіни, думки, мрії. Забуті душі. І багато-багато забутих скелетів в забутих шафах. Я підійшов до одного з них, потягнув ручку дверцят...

...і розплющив очі.

Я прокинувся. Отже, я ще живий. Отже, мене не знайшли.

Я насилу відсунув плиту, яка прикривала нішу в стіні склепу, підійшов до входу і визирнув назовні. Сонце тільки-но сіло, але мисливці вже відійшли на безпечну відстань. Ну так, звісно, вони не знайшли мене за день, і тепер, коли я прокинувся, не хочуть ризикувати. Але варто мені висунути носа, і мене одразу розстріляють срібними кулями.

Так тривало вже четверту ніч. З того моменту, як мене вистежили на полюванні. Не знаю чому, але коли Віолетта, разом з іншими тінями крові, вирушила на полювання, у мене раптом з'явилося бажання пополювати самому. Я тинявся нічними вулицями, немов у тумані, і відійшов занадто далеко від маєтку. Мисливці помітили мене, коли я зловив жінку середніх літ – скоріш за все, їхню приманку . Попався, наче жовторотий пацан!

Вони відкрили вогонь, але я використав жінку як щит і зник у провулках.

Поблизу виявилося кладовищі, і я прошмигнув у великий старовинний склеп недалеко від входу. З одного боку, мені вдалося зайняти оборонну позицію: мисливці не зможуть заподіяти мені шкоди, поки я тут, тому що варто їм підійти до входу, і на них чекає смерть. Але ось з іншого, мій сховок був як на долоні, і якщо я спробую його покинути, мене відразу застрелять.

Правда от, удача посміхнулася б мисливцям вдень, коли сонце змусило б мене сховатися в одній з могил. Але, на щастя, я зумів знайти сховок, який рятував мене весь цей час: таємне заглиблення в стіні, яке прикривала кам'яна плита. Ближче до ранку я сховався там. Удача була на моєму боці, мисливці все ще не знайшли мене.

Та залишався один нюанс: кров. Я не пив крові вже п'яту добу. Тому мене долали слабкість і апатія. Я відчував, що довго не протягну. Якби я міг відчувати температуру своїх кінцівок, то, даю руку на відсіч, вони були б холодні як лід. А я прекрасно знав, чим це загрожує. Проте я був занадто слабкий. Потрібно відпочити, тоді я зміг би протриматися довше. І якщо члени клану знайдуть мене, то зуміють розбудити. Але якщо мисливці дізнаються, що я ліг на кришку саркофага і прикрив очі, то негайно увірвуться.

Здається, йшов дощ. Так, ось щось блиснуло – напевно, блискавка. І такий дивний гул зовні. А в даху склепу, схоже, шпарина: дощова вода тоненькою цівкою, крапелька за крапелькою, стекала по стіні до підніжжя саркофага. Я опустив погляд і побачив, що моя рука знаходиться в калюжі з дощової води. А навколо руки утворилася скоринка льоду.

Удар грому, спалах блискавки… хтось стояв біля входу в склеп. Стрункий силует, що швидко наблизився та став біля мене на коліна.

– Кадо-сама, – почув я шепіт крізь гул в моїй голові. Пасма каштанового волосся залоскотали підборіддя, коли мої губи торкнулися тонкої оголеної шиї. – Пийте, благаю!

Жало легко прокололо таку гарячу, таку м'яку шкіру. Кров з артерії перетікала в мене і солодким вогнем розливалася по тілу, повертаючи в нього тепло.

– Аюмі, – ледь чутно прошепотів я, відсторонившись від шиї.

– Все гаразд, Кадо-сама, – тихо промовила дівчина, слабо посміхаючись куточками губ. – Поки у нас є час. На ніч мисливці залишили трьох вартових неподалік від склепу. Я вбила їх, випила кров. Тож у нас є близько півгодини, перш ніж вони щось помітять.

Завдяки крові Аюмі сили почали повертатися до мене і я зміг підвестися.

– Як ти знайшла мене?

– Я відчувала, що потрібна вам, Кадо-сама, і я прийшла. Завжди і всюди, де б ви не знаходилися, якщо я буду потрібна вам, я прийду. Просто тому, що хочу чути ваш голос.

Її шепіт був зовсім тихим. Коли я доторкнувся до руки дівчини, то зрозумів, що вона холодна. Притому, за її словами, вона щойно вбила трьох! Схоже, я випив забагато її крові, а вона навіть не подумала зупинити мене...

– Нам потрібно йти, Кадо-сама, – видихнула Аюмі, намагаючись встати на ноги. – Смерть вартових скоро помітять. На той час ми повинні піти достатньо далеко, встигнути дістатися до маєтка...

Розуміючи, що зараз вона звалиться з ніг, я підхопив її на руки, озирнувся, переконавшись у відсутності поблизу мисливців, і щодуху помчав у бік маєтку. Коли більша частина шляху була подолана, я дозволив собі зупинитися і всадив Аюмі на бруківку. Недалеко від нас в підворітті лежав одноногий бродяга. Через хвилину він уже був мертвий, а моє тіло наповнилося свіжою кров'ю.

Після цього я знову взяв Аюмі на руки і більше не зупинявся, поки ми не дісталися до маєтку. Щойно його важкі двері відчинилися, і на порозі з'явився я, тримаючи на руках Аюмі, присутні у вітальні тіні крові від подиву не змогли промовити ані слова. У всіх в очах я прочитав шок... і полегшення.

Але я не став розмовляти з ними – Аюмі була занадто слабка. Замість того я швидко піднявся в її кімнату і поклав дівчину в труну.

– Кадо-сама, – видихнула вона з останніх сил. – Будь ласка, послухайте мене. Клану потрібно забиратися з міста якомога швидше. Прошу вас...

– Добре, Аюмі. Завтра ж ми почнемо збори. А тепер пий, – наказав я, піднісши до її губ зап'ясті. Шкіри торкнувся все ще теплий язичок, і в артерію увійшло тонке жало. Тіло Аюмі поступово теплішало, набиралося сил. Поки вона з насолодою пила мою кров, я провів долонею по її шкірі. Ніяк не збагну, як їй вдалося мене вистежити? Ця жінка ніколи не перестане мене дивувати!

Аюмі випила навіть менше, ніж я розраховував, і тепер лежала в труні з трохи примруженими мигдалевидними очима. А я дивився на неї, згадуючи смак її крові. Той самий чарівний, чудовий смак... і післясмак, який настав згодом: якесь дивне, бентежне відчуття, через яке я колись запечатав у своїй пам'яті весь захват, викликаний її кров'ю в ніч обернення. Присмак, який лякав, викликав паніку. Що ж це? Ніяк не можу зрозуміти...