Ніч 2

Мені довго не хотілося вставати, що бувало вкрай рідко. Може це кров Віолетти так подіяла на мене, та ще й після такого тривалого голоду?

Зрештою, я знайшов в собі сили і ліниво відкинув кришку труни. Здається, ще ніколи я не відчував так гостро тишу, в яку була вічно занурена моя кімната. Хотілось скоріше вирватися звідси до вітальні.

Коли я спустився на перший поверх, то зрозумів, що майже весь клан вже в зборі. Кожен підходив до мене, щоб особисто привітатися.

– Добрий вечір, Кадо, – спокійно промовила Віолетта, підійшовши до мене з незворушним виглядом і вишукано кивнувши. Відразу за нею чарівна Наомі зробила реверанс і відійшла, щоб поступитися місцем Йорі, потім – Аюмі, а потім – Марі та Анні... Звичайне вітання, як і щовечора.

Я нічого не розумів. Раніше мені неодноразово доводилося пити з інших тіней крові. Але ТАК їхня кров на мене ще жодного разу не діяла. Безумовно, треба було розвіятися. Як глава клану, я мав право на будь-яку обернуту мною жінку в цьому будинку. І хоч раніше своїм привілеєм майже не користувався, але зараз це було дуже доречно. Я вирішив запросити Аюмі до мене після полювання. Тим паче що вона вже давно домагалась моєї уваги.

– Так, звичайно, – звабливо посміхнулася Аюмі у відповідь на моє запрошення. – Я зайду до третьої години ночі.

Дівчина подарувала мені чарівний погляд з-під вій, прибрала за вухо пасмо трохи кучерявого каштанового волосся і попрямувала до вхідних дверей. Нічне полювання почалася.

...і у голови клану знову не було найменшого бажання йти на нього. З ніг до голови мене знову охопила апатія. Але якщо я не полюватиму, то Віолетта, скоріш за все, знову запропонує... та що там – змусить мене випити своєї крові. А мені й вчорашнього вистачило з головою. Тому я ліниво вийшов з дому і опинився серед нічних вулиць.

Скільки я вже блукав  тут? Точно не першу годину. За цей час мені зустрілося десятка два потенційних жертв, вбити яких не склало б особливих труднощів. Ось тільки бажання не було. Його геть поглинула безмежна порожнеча, яка повністю підпорядкувала собі мій розум.

Знову згадався сьогоднішній ранок. Коли всередині ніби щось стиснулося, коли Віолетта абсолютно спокійно привітала мене, а потім мовчки вирушила на полювання. Хоча… а як вона повинна була поводитись? Впасти мені в обійми і заприсягтися у вічній любові? Самому смішно, надто в моєму віці.

Треба скоріше закінчувати з полюванням – вже початок на третю, наближається час призначеного побачення з Аюмі. Відмінна можливість струсити залишки марева.

Зібравшись, я знайшов поглядом жінку років тридцяти. Одна. Вона була схвильована... але йшла темною вулицею занадто повільно як на людину, яка чогось боїться. Втім, які б не були у неї особисті проблеми, мене це не хвилювало. Я вже зібрався було вийти з тіні і напасти на неї, коли почув за спиною тихе:

– Ні.

– В чому справа, Віолетто? – прошепотів я у відповідь, намагаючись роздивитись в темряві її занепокоєне обличчя.

– Схоже, моєї крові було для тебе замало після такого тривалого голоду, раз ти зовсім втратив пильність. Зауваж, мені не вартувало найменших зусиль непомітно підкрастися до тебе. Просто мрія для НИХ.

– Про що ти? – насупив брови я, здивований таким переходом на «ти» з головою клану. Ось тільки поправляти Віолетту і ставити її на місце мені не хотілося.

– Ця жінка – приманка. Популярний метод останнім часом. Вона бідна як церковна миша, дітям нічого їсти... ось і погодилася за скромну плату взяти участь в полюванні на тіней крові. Схема проста: вночі вона бродить вулицям, за нею стежать. Якщо нічого не станеться, їй платять обумовлену суму і прощаються. Якщо ж тінь крові нападе на неї, і вона виживе, платять удвічі. Ну а якщо не виживе... її проблеми, але потрійний гонорар сім'ї передадуть.

– Стривай-но, ти хочеш сказати, що...

– Так, Кадо. У місті з'явилися мисливці на тіней. Я особисто бачила їх і спостерігала, як вони наймали цю жінку. Не знаю, скільки перехожих завербували цієї ночі, ролі це...

Віолетту перебив шурхіт з сусіднього провулка. Мені вдалося помітити промайнулу з іншого боку вулиці тінь, перш ніж дівчина притиснула мене до стіни своїм тілом.

– Зараз ця група пройде і ми зможемо піти, почекай кілька хвилин. Потрібно негайно повертатися до маєтку.

Шарудіння віддалилося, жінка вже кілька хвилин як зникла за поворотом, але я все так само непорушно стояв, притиснутий до стіни тілом Віолетти... Таким гарячим від крові, якої вона вдосталь напилася за сьогоднішню ніч.

– Віолетто, я ще не встиг...

– Нічого, – прошепотіла вона мені на вухо, ніби дражнячи своєю шиєю. – Можеш випити прямо зараз. Тоді ти не будеш для них такою легкою здобиччю. Пий, не турбуйся, сьогодні в мене було вдале полювання, вистачить нам обом.

Її голос звучав так м'яко, а подих легенько ворушив волосся в мене над вухом. Згадалося те почуття, яке я мав вчора вранці. Якщо все це – ефект від випитої крові, то грець з ним, я не хочу не тільки втрачати це, я хочу віддатися цьому без залишку.

Жало легко пронизало м'яку шкіру, увійшло в артерію, і гаряча кров слухняно потекла в мене. Я застогнав, притискаючи Віолетту до себе, і відчув, як вона напружилася. Повільно відсторонитись від ранки на шиї, я невпевнено поцілував її губи. Здається, з'явися зараз у нас за спиною мисливці, жоден з нас би не помітив цього. Я абсолютно нічого не розумів: як все вийшло, що це означає, чому ми зараз стоїмо в темному провулку і дивимося один на одного, що буде далі...

Я зловив себе на тому, що мені шалено хотілося б опинитися зараз з Віолетою не тут, в брудному провулку, а, скажімо, у мене в спальні, на величезному ліжку з червоними простирадлами, яке стоїть там саме для таких цілей. Зараз ця думка абсолютно мене не бентежила.

Коли кожна клітинка тіла почала попереджати про близькість світанку, ми нарешті розділитися заради безпеки, і попрямували до маєтку кожен своєю дорогою. Я прийшов першим. На щастя, у вітальні були тільки Такаші та Наомі, які занадто захопилися своєї бесідою, щоб помітити мене. Тому я швидко прослизнув до своєї кімнати. І вже лягаючи в труну, згадав про Аюмі, яка, певно, стояла під моїми дверима години три тому.