Ніч 1

Наближався світанок. Стоячи на порозі маєтку, я гукнув Марі та Анну: незважаючи на скорий ранок, двійнята з кучериками і порцеляновими обличчями продовжували гойдатися на гойдалках, викликаючи море захоплення у своїх залицяльників. Ті гуляли з дівчатами всю ніч і не помітили, як деякі «пішли», навіть не попрощавшись.

Світловолоса Анна відразу зістрибнула з гойдалки і забігла в будинок. Чорнява Марі, в свою чергу, звично повідомила мені поглядом, що побуде на вулиці ще хвилину. Ну і нехай, вона вже дев'яносто років як не дитина, сама розбереться. У мене ж просто не було сил знову сперечатися з нею.

Я не став зачиняти двері на замок, щоб Марі могла увійти, і залишив ключ в замковій шпарині – вона сама знала, куди його покласти.

– Солодких снів, Кадо-сама, – вишукано посміхнулась Аюмі, зустрівшись зі мною дорогою до своєї кімнати. Я відповів їй кивком і попрямував в темний куток під сходами, моє улюблене місце для відпочинку. Частенько я сидів там, в м'якому кріслі. Зазвичай – вечорами, коли інші ще не прокинулися. Хоча іноді, як от сьогодні – під ранок.

– Кадо, скоро світанок, – почув я шепіт за спиною. Мені навіть не довелося обертатися, щоб зрозуміти, кому належить цей голос.

– Так, я знаю, Віолетто, – відповів я, не змінюючи пози.

Двері маєтку відчинились, і Марі, зайшовши всередину, швидко замкнула їх. Схоже, так і не помітивши мене, дівчина поклала ключ в чорну скриньку і жваво побігла в бік кімнати, де жила разом з сестрою.

– Просто хочеться ще трохи посидіти...

– Кадо, що з вами? – наполегливо спитала Віолетта. Дивно, я навіть не помітив, як вона опинилася прямо переді мною.

– А в чому, власне, справа? – я апатично знизав плечима.

– Скажіть чесно, сьогодні вночі ви пили кров?

– Ні. Здається, я не робив цього вже десь тиждень. Ну, принаймні, ночі три точно.

– Що ви верзете?! – шоковано прошепотіла дівчина, нависаючи наді мною. – Чому ви так довго голодували?

– Не знаю. Не було бажання полювати. У мене, здається, взагалі не було бажання що-небудь робити. Просто хотілося поміркувати.

– Про що?

– Багато про що. Навіть занадто багато про що. Тому про полювання я навіть якось не згадав.

– Ви з глузду з'їхали, – прошепотіла Віолетта. Так близько, що я відчув її подих... дихання, розігріте випитою кров'ю. – Ото ж бо, я дивлюся, ви на ногах не тримаєтеся.

– Не звертай уваги, – зітхнув я, відвівши погляд.

– Не можу, ви занадто ослабли. Вам обов'язково потрібно поїсти! Ви хоч розумієте, що можете не прокинутися? Якщо тінь крові не буде регулярно харчуватися, не буде отримувати теплу кров щоночі, то швидко охолоне, просто перетвориться на холодного, сплячого живого мерця!

– То й що? – байдуже відповів я, хоча мене це вже добряче роздратувало. – Яка різниця, прокинуся я наступної ночі чи ні?

– Упертий віслюк, – різко прошипіла Віолетта, змусивши мене спрямувати на неї обурений погляд. – Годі дуркувати! Пийте! – скомандувала вона... і підставила мені свою шию.

– Навіть не збираюся, – прошепотів я. Чорт, схоже, тремтливий голос мене все ж виказав. Хто б міг подумати, що голод так різко дасть про себе знати?

– Пий, Кадо, – прошепотіла Віолетта, на цей раз м'якше... сідаючи мені на коліна. І я, виснажений голодом, вже просто фізично не міг чинити опір. Всього одна мить знадобилося мені для того, щоб оповити руками її талію, притиснути до себе, торкнутися губами м'якої шкіри.

Я відчував, прекрасно відчував, як під цією блідою шкірою пульсує артерія. Плавно виринувши з язика, порожнисте п'ятисантиметрове жало легко проштрикнуло шкіру, і солодка, гаряча кров полилася по ньому з артерії в моє горло. Губи Віолетти були прямо над моїм вухом, і я виразно чув її прискорене дихання. Мої руки пролізли під шаль Віолетти і ковзнули шовковистою тканиною білої блузки – такою тонкою, прохолодною на дотик. Втім, я пив її кров, і тому відчував її так, як не відчував би, навіть якби ми були зовсім без одягу. Але мені все одно хотілося притискати її сильніше, міцніше.

Але ж я міг і відмовитися... або, якщо вже на те пішло, насититися, просто встромивши жало в тонке зап'ястя. Але чомусь пив саме з шиї, і чомусь Віолетта запропонувала мені випити своєї крові і саме так.

Хоча... все одно не варто захоплюватися. Потрібно припинити, інакше я заберу в неї занадто багато. Але як же мені не хотілося відриватися від цієї шиї! Я вже зупинився, але мої губи ще торкалися її шкіри.

– Кадо, – прошепотіли її губи поруч з моїми. Такі м'які... і теплі від крові, випитої цієї ночі. – Сонце вже починає вставати, – промовила Віолетта. – Пора спати, інакше ми загинемо в найближчі кілька хвилин.

Я розумів, що вона має рацію, проте все одно не міг поворухнутися. Віолетта спробувала встати, але я не відпустив її. Не хотів втрачати це відчуття так швидко!

– Пора, – знову прошепотіла вона, торкнувшись моїх губ кінчиком пальця.