Розділ 1. Книга в червоній палітурці

Сон не хотів відпускати її – немов липке павутиння, що оплітає тендітне тіло з голови до ніг. Найсильніше воно тримало повіки, і Діані довелося докласти чимало зусиль, перш ніж великі темно-сірі очі побачили смугу світла, що пробивається крізь важкі оксамитові штори.

Знайшовши поглядом годинник, дівчина трохи заспокоїлася: всього лише пів на другу. За ті сім з сімнадцяти років свого життя, що вона провела разом з Кадо, Діана повністю перейшла на нічний режим і, звично лягаючи спати на світанку, нечасто вставала раніше п'ятої години вечора. Її ж опікун завжди прокидався після заходу сонця – коли вона вже встигала перекусити і вбратися в такі улюблені ним готичні сукні.

Потягнувшись в ліжку, Діана задоволено примружилася і солодко позіхнула. Ось тільки відчуття ніжного захоплення все сильніше перебивало незрозуміло звідки набігла тривога, яку дівчина ніяк не могла пояснити. І чим більше вона думала про Кадо, тим сильніше стискалося серце. Ці почуття стали такими нестерпними, що Діана, розгубивши залишки сну, сіла в ліжку і потерла скроні.

Кадо удочерив Діану трохи менше ніж через місяць після того, як її батьки загинули в авіакатастрофі. Але при цьому дівчина навіть тоді не бачила в ньому батька – скоріше того, хто який допоміг залікувати душевні рани; друга, який відродив у ній бажання жити. Кадо завжди підтримував її та забезпечував усім, чого вона потребувала. З самого першого дня Діана проводила з ним всі ночі і навіть якось не замислювалася про те, щоб витратити свій час на компанію кого-небудь іншого. Ставши супутницею Кадо, вона ніколи не відчувала себе окремо від нього. В глибині душі дівчина розуміла, що це не правильно – будувати весь свій світ навколо однієї єдиної людини. Але і сенсу в тому, щоб жити якось інакше, вона для себе не знаходила.

Вставши з ліжка, дівчина накинула халат і вийшла в коридор. Двері кімнати Кадо знаходилася навпроти, і сьогодні Діана – сильніше, ніж зазвичай – відчула бажання увійти туди... але так само, як і за всі сім років до цього, не наважилася ослухатися наказу опікуна ніколи не заходити в його кімнату.

«Справді, чого це я? – вилаяла себе Діана. – Адже він ніколи не прокидається так рано, та й я теж».

Сама не розуміючи, навіщо вийшла з кімнати в такому вигляді, дівчина повернулася до себе. Не в силах знову заснути, вона переодягнулася і зачесала довге каштанове волосся. До пробудження Кадо у неї був попереду цілий день, який Діана вирішила присвятити читанню.

«А чому б мені сьогодні, власне, не побути поганою дівчинкою?» – посміхнулася про себе Діана і помчала в бібліотеку разом з розігрітими в мікрохвильовці курячими ніжками, які залишилися після вечері. Вона любила жувати що-небудь під час читання, через що регулярно отримувала догани від Кадо, який був категорично проти такого недбалого ставлення до книг. Кожен раз, коли він ловив її за цим заняттям, Діана отримувала довгу, сувору, але при цьому не позбавлену щирою ніжності догану. І звичайно ж, кожен раз обіцяла Кадо, що більше ніколи так робити не буде! Але... їй так подобалося обличчя і награно строгий голос опікуна, коли він її вичитував, що часом дівчина навмисне залишала на сторінках жирні плями, аби знову почути цей повчальний тон.

На жаль, але сьогодні Кадо її так і не застукав – що з курячими ніжками, що з чіпсами, що з макаронами з сиром. Останнє Діану навіть схвилювало, тому що на момент поїдання спагетті над томиком Байрона годинник пробив восьму вечора. Саме в цей момент дівчина зрозуміла, що вже давно не знаходить собі місця від занепокоєння, і відклала книгу. Стискаючи кулаки, вона кілька хвилин походила бібліотекоюз боку в бік, поки, нарешті, не визирнула у вікно, на закутаний снігом сад. Будинок добре опалювався, проте, Діана здригнулася від холоду, який лизнув її спину, і потерла плечі, які вкрилися гусячою шкірою.

Тепер їй вже ніяк не вдавалося переконати себе в тому, що щось було не так. Зірвавшись з місця, Діана щодуху помчала до кімнати Кадо, дорогою ледь не заплутавшись у спідниці оксамитового плаття.

Двері, як і раніше, були зачинені, і по той було не було чутно ані звуку.

– Кадо! – несміливо покликала дівчина тремливим голосом, але почула лише лячну тишу. Тоді вона, зібравшись, постукала, але відповіді також не було.

Так, будинок добре опалювався. Будинок як і раніше добре опалювався. Але коли Діана тягнулася до дверної ручки, пальці тремтіли, немов не було ні опалення, ні стін – тільки просторий зимовий сад, за яким гуляв крижаний вітер. Ніколи, жодного разу за сім років Діана не порушувала найсуворішої заборони свого обожнюваного опікуна... але і ніколи, жодного разу за сім років її не бентежила настільки страшна тривога.

Скрикнувши, дівчина затиснула собі рот долонею: з-під дверей – повільно, немов мед, – сочилася густа червона кров. Навколо не було нічого – тільки всепоглинаюча чорнота, білі двері кімнати і ця моторошна кривава пляма, яка, здавалося, жадібно тягнулася до неї. І Діана, не роздумуючи більше ані секунди, повернула дверну ручку!

Перед очима все пливло. Але коли тремтливі пальці намацали вимикач і кімнату заповнило м'яке світло електричних ламп, дівчина не побачила ані крові, ані того, звідки вона могла б сочитися. Кімната Кадо була бездоганною – чистою, охайною, вишуканою. Жодного вікна, стіни оббиті темно-синім ситцем, на підлозі м'який килим. Шафа, пара крісел... і оббита чорним оксамитом труна.

Ледь не зомлівши, Діана зробила крок назад, і зібралася було бігти геть, але зуміла взяти себе в руки.

Кадо. Що з Кадо? Де він?

Не в силах вгамувати гучні удари знавіснілого серця, дівчина зробила перший крок вперед. А наступних кроків вона вже просто не відчувала, немов пливла морем з мокрої вати. Найбільше на світі Діана боялася, зазирнувши в труну, побачити там бездиханне тіло свого опікуна – бо він помер від хвороби, наклав на себе руки, був убитий невідомим злочинцем... не важливо.

Але ні, труна виявилась порожньою. Більш того, якби зовні вона не здавалась ідеально чистою, Діана б вирішила, що ту викопали з могили і, викинувши труп прямо на кладовищі, притягли сюди. Саме на такі думки її наштовхнув сірий бруд, що накрив саван нерівним шаром.