Місце, де зберігається забуте, або Архів над безоднею

Над кожною безоднею рано чи пізно зводять сховище.

Там, де відкриваються неможливі двері

Пам’ять - це не завжди те, що було. Іноді це те, що ще тільки відчиниться.

… «Я знаю, що ти не пам’ятаєш усього. Але ти вже був біля скелі над Ліхтенбургом. Ти був там разом із дівчиною на ім’я Ірена. Вона бачила двері першою»…

Ці слова з записки зі справи діда закарбувалися в пам’яті Еліса.

- Чому я цього не пригадую? - сам себе запитував молодий детектив.

Саме в ту мить, коли Еліс стояв на краю долини і дивився на темну будівлю Архіву на скелі, з ним сталося щось дивне - настільки дивне, що він спочатку навіть не наважився сформулювати це у вигляді думки.

Йому здалося, що він уже бачив це місце, але водночас він знав, що ніколи тут не був.

Це відчуття, треба сказати, належить до найнеприємніших типів людської пам’яті. Бо є два різновиди згадування: перший - коли людина пригадує щось чітко й послідовно, ніби читає добре написаний звіт. Другий - коли пам’ять повертається уривками, мов розірвана книга, сторінки якої розвіює вітер.

З Елісом сталося саме друге.

Спочатку це було лише відчуття, потім - маленька деталь. Йому раптом здалося, що він знає, як виглядають сходи до Архіву на скелі.

Це була дивна думка, тому що з цієї відстані жодних сходів видно не було. І все ж у його уяві з’явився образ: вузькі кам’яні сходи, трохи стерті посередині, ніби ними ходили багато років.

Еліс здивовано моргнув.

- Нісенітниця, - тихо сказав він.

Але пам’ять, як відомо, дуже вперта річ. І коли вона вже почала працювати, її майже неможливо зупинити.

І детектив згадав. Це був спогад про море, якого не повинно було бути.

І саме тоді, коли Еліс стояв перед скелею над холодним, чужим морем, яке не мало права існувати в цій долині, пам’ять - та сама вперта і вибіркова пам’ять, про яку вже йшлося - раптом зробила різкий і майже болісний рух назад.

Не до Ліхтенбурга. Не до Архіву.

А значно далі - у дитинство.

Він згадав тепло.

Це було перше, що повернулося.

Не образ, не обличчя - а саме тепло, густе, насичене, майже матеріальне, як воно буває лише біля південного моря.

Містечко мало назву, яку він тоді вимовляв із задоволенням, не зовсім розуміючи її значення: Кальяо Сальваторе (Callao Salvatore).

Маленьке прибережне місце, де будинки були світлі, майже білі, з трохи облущеною фарбою, а вікна завжди відчинені назустріч вітру з моря.

Там жила його бабуся Вероніка Мірло, мати Надін Вальден.

Її будинок стояв трохи вище над берегом, ніби на невеликому природному постаменті, і з широкої веранди море відкривалося одразу - без рамок, без фільтрів, яскраве, сліпучосинє, майже нереальне у своїй чистоті. Воно дихало світлом: то спалахувало сріблом на хвилях, то ставало глибоким ультрамарином, ніби хтось розлив фарбу просто в горизонт.

Це було тепле узбережжя, де повітря саме по собі здавалося сонячним. Двоповерховий будинок тримав у собі прохолоду всередині, але варто було вийти назовні - і тебе одразу огортала спека, насичена запахом солі, розігрітого каменю та квітів. Скрізь довкола росли кактуси - високі, вперті, з дивними скульптурними формами, ніби їх вирізьбили сам вітер і час. Між ними вибухали кольори: червоні, фуксієві, помаранчеві плями бугенвілій звисали з парканів і стін, ніби хтось розлив фарби просто по білому каменю будинків.

У дворі стояли невеликі скульптури - трохи дивні, трохи грайливі, деякі вже потемніли від сонця, інші ще блищали свіжістю, ловлячи світло, як дзеркала. Все це разом створювало відчуття маленького, трохи чарівного міста, де літо ніколи не закінчується.

Сонце тут не просто світило - воно заповнювало простір. Воно лежало на сходах, ковзало по білих стінах, розігрівало плитку під ногами так, що кожен крок ставав відчутним, живим. Повітря тремтіло від його присутності, і навіть тіні здавалися теплими, ніби теж зберігали всередині світло.

Море було постійним рухом спокою. Воно не шуміло різко - радше говорило низьким, рівним голосом, який зливався з подихом вітру. Інколи хвилі повільно торкалися берега, ніби перевіряли його на міцність, а потім відступали, залишаючи мокрий блиск піску, що одразу починав світитися під сонцем. Здалеку вода здавалася майже скляною, але варто було придивитися - і в ній жили тисячі відтінків блакитного, бірюзового, зеленкуватого, що змінювалися з кожним рухом світла.

Квіти тут росли так, ніби не знали, що можуть інакше. Бугенвілії спадали каскадами з мурів і перил, утворюючи живі водоспади кольору, який неможливо точно назвати. Поруч розквітали інші рослини - дрібні, яскраві, майже дикі у своїй щедрості, вони заповнювали кожен куточок простору, ніби намагалися торкнутися всього довкола.

Усе це повітря було просякнуте теплом, яке не втомлювало, а розчиняло напруження. Воно огортало плечі, волосся, шкіру, залишаючи відчуття, ніби світ нарешті став м’яким. Навіть час тут здавався повільнішим - він не тиснув, а просто плив, як хвиля, що не поспішає до берега.

Поруч із будинком ріс старий сад, де дерева здавалися частиною самого літа. Мигдаль тягнувся вгору сухими, впертими гілками, і наприкінці сезону бабуся збирала його врожай, розкладаючи горіхи у великі сітки, щоб вони повільно сохли на сонці. Вони тихо потріскували від спеки, ніби зберігали всередині теплоту всього літа.

Інжир ріс густо й щедро, важкі плоди темніли на гілках, аж поки не ставали перезрілими. Еліс іноді чув, як один із них раптово відривається і падає на землю з м’яким, майже вологим звуком. Там, де він розбивався, залишалася темна пляма - солодка, липка, яка пахла медом, сонцем і чимось глибоко літнім. Стиглий інжир мав смак, який важко було пояснити: теплий, густий, ніби саме сонце розчинилося в ньому.