7

Глава 7

Очі -- дзеркало душі. Заглянувши у них можна багато чого зрозуміти. Наприклад, що людина відчуває в  момент, коли ти на неї дивишся і як бачить світ в цілому.  

Темно сірі очі  Тараса розширилися від подиву. Він жмуриться так ніби в чомусь мене підозрює. Невже навигадував, що я навмисне впала йому на коліна? Та це ж дурня повна. Він недолюблює мене, але ж не на скільки. 

Точно! Так і є! Саме тому вони у нього вкрилися кіркою льоду. Очі Тараса прозорі, як джерельна вода, ніби це зовсім не очі, а заледенілі кристали. Зазирнувши у них можна зрозуміти, що у серці мого господаря немає місця для ніжних та теплих почуттів. Та при тім  його очі вміють гіпнозувати, брати в полон, запалювати полум'я, а потім перетворювати на попіл. 

Саме це зараз і відбувається. Я прилипла поглядом до Тараса й не можу відвести очей. Чомусь хочу роздивитися його красиве обличчя, ніби це важливо для мене. 

-- Може злізеш нарешті з моїх колін чи ще повитріщаєшся? Я не Андрій тож навіть не намагайся,  -- гаркнув Тарас, забравши руки з моїх плечей. 

-- Я, ... що, ...

Я з трудом відриваю свій погляд від сірих очей й повертаюся до реальності, з'їхавши на підлогу. 

О, Боже! Тарас Вікторович вирішив, що я намагаюся його звабити. 

-- Ти таки ... така, як я й думав. Елементарного завдання виконати не можеш, -- бурчить Тарас, не помічаючи того, що я знову біля його ніг.

-- Вибачте! З вашого дозволу я продовжу свою роботу, -- приховуючи бурхливу злість, підводжуся з підлоги.

-- Звісно продовжиш. Й зробиш усе, що потрібно. Я особисто прослідкую. 

Тарас

Ця дівчина має особливий талант бісити мене просто своєю присутністю. Терпіти не можу недолугих, які вперто намагаються демонструвати гордість. Лише демонструвати, бо насправді такі особи, як ця Іра уявлення не мають, що означає це слово.

 Навіть у момент, коли  просить вибачення ця дівка здіймає підборіддя. Мовчки демонструє, що не згодна з кожним моїм словом, але саме це мені й потрібно.

Таких, як ця служниця завжди потрібно тримати на короткому повідці й у полі зору. Ідеальних не існує, а чесних та порядних дівчат у наш час навіть під мікроскопом не знайдеш.

Немає їм віри. Зраджують геть усі, тому в мене більше не буде винятків  з правил. Життя дало мені два уроки, про які я ніколи не маю права забувати. 

Ліля та рідна мати.  Першу я покохав усім серцем ще в  університеті та вона майстерно довела мені, що кохання пусті балачки поетів та письменників. Мама ж переконала, що навіть двадцять років шлюбу не важливі, коли у партнера твого чоловіка більше нулів на банківських рахунках. Ніколи не забуду, як застукав свою благородну матусю у ліжку з найкращим другом батька. Те що мама зраджує татові вибило мене з колії на кілька років. 

До нині я несу цей тягар у своїй душі,  бо так і не знайшов в собі сміливості розповісти татові правду. Він помер з думкою про те, що його Ксенія ідеальна дружина та мати. 

Саме тому я більше не шукаю в жінках того чого в них немає й бути не може. Довіра, ось що найважливіше у стосунках, тому я живу позаяк живу. З холодним серцем та гострим слівцем на язику, щоб ніхто не намагався ятрити ще зовсім недавно загоєні рани. Регулярно я користуюся послугами кількох дівчат, які знають правила гри й не намагаються порушувати їх. 

У мене є улюблена робота, брат яких ніяк не може підрости й стати відповідальним за свої вчинки. Ну от чого він причепився до цієї служниці? Що в ній особливого?

Повернувшись до вікна я мимоволі почав розглядати Іру. Її волосся з посіченими кінцями  зовсім позбавлене блиску. Воно нагадує опалі каштани припорошені пилюкою. Бліда шкіра без натяку на засмагу чи бодай здоровий рум'янець. Впалі щоки й тонкі губи.  Глибоко посаджені очі виглядають зовсім невиразно. Дівка надто худа, щоб викликати бажання доторкнутися до себе. Що ж Андрій в ній знайшов? 

А може він нічого не шукав!? Дівуля сама запропонувала себе, а про всяк випадок розіграла сцену з домаганням?

-- Чого так довго? Ти одне вікно митимеш цілий день? -- запитав я роздратовано, щоб розігнати назбирану злість.

-- Я закінчила, -- забираючи з чола клапоть волосся, що неслухняно падав на обличчя сказала Іра й не стаючи ногами  на крісло зістрибнула з підвіконня. 

-- На моєму столі теж прибери пилюку. І щоб кожна річ ні на сантиметр не була зсунена зі свого місця. 

-- Уже виконую, господарю, -- беземоційно промовила Іра й підійшла до мого стола. 

Розумно було б встати з-за столу та дати їй можливість попрацювати як слід, але я не став цього робити. Хай знає, що я слідкую за нею. За кожним її рухом та кроком й нізащо не дам лінуватися й пускати бісиків Андрієві. Тепер ця дівка моя особиста служниця тож попуску у її роботі не буде або працюватиме, як слід, або забереться з нашого дому  слідом за іншими. 

За що цей Тарас так сильно мене ненавидить? Я б зрозуміла якщо я просто йому не подобаюся та дивлячись на ситуацію, що між нами склалася це не просто неприязнь. Це -- ненависть! Відкрита та всепоглинальна. Невже через брата? Але ж я невинна в тому, що Андрій нахабно чіпляється до мене. 

Протираючи робочий стіл Тараса я намагалася проаналізувати ситуацію, але нічого не виходило. Не можу зрозуміти жодного з них.

Так, я сирота, але це нікому не дає права знущатися наді мною. 

Відчуваючи на собі погляд Тараса я відчула, як спалахнули мої щоки. Мабуть, зачервонілися, як маки. Ну звісно під таким пильним поглядом ще й не таке може статися. Тарас дивиться на мене, як на блоху, якій місце не у його будинку, а у шерсті дворової собаки. 

Його зверхній погляд кричить мені в обличчя, що ми під одним дахом, але на різних паралелях. Тарас чітко встановив між нами межу господаря та служниці. 

Воно й не дивно. У нього є все: гроші, красивий одяг, можливості, я ж можу лише схиляти голову перед таким як він. Та я впевнена так буде не завжди. Звісно я не стану мільйонеркою, але зі злиднів точно виберуся. Ось тоді й побачимо.