5

Глава 5

-- Спокійно, Іро! Спокійно! Пригадай скільки всього тобі вже довелося в житті пережити, -- заспокоювала я себе ідучи по чисті рушники. 

Що вдієш він тут господар, тому й диктує свої правила, а я лише служниця, тому моїм завданням є виконування наказів. Що поробиш, ну не буває в природі адекватних багатіїв. 

Відсортувавши нову купу рушників я знову йду до спальні Тараса Вікторовича. Як я не намагалася та заспокоїти нерви мені, так і не вдалося. 

Ноги підкошувалися, руки тремтіли й у горлі пересохло наче у пустелі. 

Вдихнувши трохи повітр'я перед дверима господарської спальні я легенько постукала у двері. 

-- Тарасе Вікторовичу, дозвольте увійти, -- прочистивши горло, тихо промовила я. 

Переминаючись з ноги на ногу я слухала, як мені відповідає тиша. Чому мовчить? Він, що там втопився?

-- Гмм, Тарасе Вікторовичу я принесла чисті рушники, -- стукаю ще раз, цього разу гучніше, але мені ніхто не відповідає. 

І, що я тепер маю робити? Як  мені бути? Не можу ж я залишити рушники під дверима. Якщо зайду без дозволу -- чекай лиха, якщо не віддам йому чисті рушники -- теж біда. В будь-якому випадку мене чекатиме новий розбір польотів, то, мабуть, все-таки краще зробити так, як було наказано. Принести чисті рушники й поставити їх на місце. 

Ох, ну чому все так складно? 

Ковтнувши грудку у горлі я застережливо стукаю у двері й заходжу до спальні Тараса Вікторовича й одразу відскакую назад. 

-- О, Боже! -- вигукую на емоціях.

-- Не думаю, що зараз Бог тобі допоможе. У твоєму випадку потрібно покладатися на власний мозок, але оскільки він у тебе відсутній ... --  Тарас Вікторович зводить брови кривими дугами, які так і кричать, що я в його очах недоумкувата дурепа.

Якої холєри він стояв перед дверима, ... і мовчав? 

-- Вибачте, ... ваші рушники ... З вашого дозволу, ... намагаюся пройти по при цю непохитну скалу, яка стоїть переді мною.

-- Стій! Кому кажу, -- звучить настільки грізно, що я одразу приростаю до підлоги. 

Що цьому інтелігентному дундукові знову не так? Чого знову до мене угризається? 

Опустивши погляд до підлоги я чекаю того, що ж буде далі.

-- Вперше в житті бачу таку нетямущу особу. Де і як ти росла, що не можеш запам'ятати елементарних правил? -- його очі вмить спалахують темними вогнями.

Цікаво він до усіх так ставиться чи я особлива?

-- Вам точно не знайомі подібні місця, -- відповідаю тихо, не насмілившись заглянути йому в очі. 

І не тому, що я боягузка. Ні! Просто боюся, що сльози без дозволу заллють моє обличчя. Осуд в його очах очевидний. І зневага до таких, як я. 

 Як легко говорити про те чого ніколи не бачив, не розумів та не відчував. Я не намагаюся викликати до себе жалість, просто хочу, щоб люди з вищої касти розуміли, що сироти та бідняки теж мають право на життя. 

-- Запам'ятай нарешті, що без дозволу заходити до цієї кімнати ти не маєш права. Навіть якщо тобі доведеться стовбичити під дверима цілий день, поки я не дозволю, ти сюди не зайдеш. Зрозуміла? Відповідай!

-- Так! 

-- Тепер поклади рушники у ванній й забирайся.

-- Як накажете, пане! 

Коли я вийшла зі спальні Тараса Вікторовича сама собі дивувалася, що все ще дихаю й взагалі стою на ногах. Що він за людина така? Наче з заліза скований. 

Повернувшись до кухні я обіперлася обома руками на край стола й опустила голову. Щоб жити далі мені потрібно  повне перезавантаження. 

-- Що з тобою трапилося, Іро? Невже знову щось не так? -- до мене підійшла тітка Поля й обережно поклала свою руку мені на плече.

-- Все так, тітко Полю! Все добре! Погано лише те, що я не знаю, як поводитися з драконом. 

-- Це ти про Тараса? 

-- Про нього. 

-- Я вже казала тобі, потерпи трохи. Перевіривши тебе він все забуде й навіть не дивитиметься у твій бік. Кого тобі варто остерігатися, то це Андрія. Хитрий ловелас може вплутати тебе у неприємності. Так не раз бувало, тому будь з ним дуже обережною. Тарас твердолобий, але прямолінійний, а Андрій навпаки скритний та підступний.

-- Сподіваюся мені вистачить сил пройти це випробування. 

-- Ми впораємося! А тепер ходімо подавати вечерю господарям. Сьогодні я все робитиму сама. Ти лише пильно спостерігай за мною. 

-- Добре, тітко Полю. 

Зайшовши слідом за тіткою Поліною до їдальні першою я побачила Ксенію Якимівну. У стриманому модному костюмі, ніби щойно повернулася з ділових переговорів, господиня гордо сиділа за столом. Навпроти сидів Андрій і щось байдуже розглядав у своєму телефоні. Хлопець виглядав так, ніби щойно повернувся з вечірки. Хоча якщо добре приглянутися у Андрія завжди святковий настрій. За столом бракувало лише дракона. Дивно, що він запізнюється. 

Відігнавши непотрібні думки, які заважали мені зосередитися на роботі я перевела погляд на тітку Полю. Мені потрібно уважно стежити за тим, що вона робить й запам'ятовувати, а не відволікатися на роздуми про драконів. 

Якщо хтось з господарів буде невдоволений моєю роботою от тоді й будуть мені драконячі гірки з пекельним вогнем у спину. Я й так тут по лезу ножа повзаю.

-- Іро, налий мені соку, -- просить Андрій, нагородивши мене чітким, виразним поглядом затятого спокусника.

  Йому зараз так хочеться пити, як мені танцювати. Бідолаха ще не второпав, що зі мною йому нічого не світить. Я не буду рідкісною монетою для його колекції. 

Ну, але от навіщо він так зі мною!? ... Кепкує! ...  Знущається!   Думає, що він  мій господар, ...  тому має право. 

Немає! 

Я не така, як інші дівчата та у мене є своя впертість і гордість. 

Не сказавши ні слова беру графин й підходжу до нього. Навіть так я намагаюся тримати дистанцію. З виглядом німої статуї наповнюю його склянку соком й вже починаю тихо радіти, що за секунду опинюся на безпечній від нього  відстані.  Та як кажуть: не так сталось, як гадалось. 

-- Сину, ти чого запізнюєшся? Вперше таке бачу! Щось трапилося? -- з цікавістю  питає Ксенія Якимівна у Тараса який виріс на моїх очах наче дощова хмара.