3

Глава 3

 З  кожним кроком який наближував мене до кабінету Тараса Вікторовича, я все більше починала тремтіти від страху. Насправді я не хотіла піддаватися емоціям чи паніці та страх перед господарем виявився сильнішим. Хтозна-чим все може закінчитися. Я так боюся втратити цю роботу.          

При тому,  що я завжди боялася навіть найменших непорозумінь чи конфліктів,  я завжди намагалася бути сильною, адже за моїми плечима була лише я. У мене не було нікого хто б міг мене захистити. Мені завжди здавалося, що навіть легкий вітерець може здути мене з життєвої дороги. 

От і зараз потрібно зібрати себе до купи й стійко пройти це випробування. 

З завмиранням серця стукаю у двері й чекаю дозволу увійти до кабінету. Минає лише секунда і я чую вже знайомий голос. 

<<Заходь>> звучить доволі різко. Мені здалося чи цей Тарас знову не в гуморі? Різкий тон його голосу насторожує та в даній ситуації я маю йти до кінця, саме тому обережно відчиняю двері й заходжу до кабінету. 

Тарас Вікторович сидить за робочим столом й наче не помічає,  що вже не один. Він уважно розглядає папери, які лежать на столі. Схоже, що він працював з документами.

-- Кхм, ... ваша кава, Тарасе Вікторовичу. 

Нарешті його погляд спрямований на мене. Ні! Я зовсім не хочу, щоб він розглядав мене, просто чим швидше ми розберемося з його кавою, тим швидше я заберуся звідси. 

-- Можеш покласти на стіл, але не поспішай виходити. У мене до тебе є кілька запитань, -- стримано та беземоційно промовляє мій господар. 

Ну от приїхали! Які запитання? Про що він хоче розпитувати мене? 

Поклавши чашку з кавою на стіл, я акуратно зробила крок назад й приросла до підлоги. Навіть якби  хтось крикнув біжи, я б не змогла  поворухнутися.        

-- Прізвище? ...

-- ... Моє? ...

-- Своє я знаю!  Звісно твоє! Що за дурні запитання? -- дратується Тарас від чого його густі темні брови повзуть вгору. 

Відсунувши в бік документи, які щойно розглядав, Тарас Вікторович поклав руки на стіл, попередньо склавши їх в замок. Його темні очі кольору гіркого шоколаду блиснули невдоволенням. Губи стали схожими на одну суцільну лінію, а ніздрі роздулися так сильно ніби йому бракує повітр'я. Схоже в мене талант одним словом викликати у нього невдоволення. 

-- Нестеренко, ... Ірина Нестеренко ...

-- Скільки тобі років і хто твої батьки?

-- Скоро мені виповниться двадцять два роки і я ... сирота. 

-- Значить дит домівка! -- наче батогом в обличчя. 

Скільки  разів мені доводилося чути це огидне та принизливе слово, але з уст мого господаря воно прозвучало особливо жорстоко та образливо. 

-- Так, я ... дит домівка, а ще таких як я називають байстрюками або сиротюками. Я не знаю хто мої батьки і яка в мене кров. Я взагалі нічого про себе не знаю. 

-- Хочеш викликати у мене жалість? -- питає Тарас Вікторович зі сталевим холодом.

-- Ні! В жодному разі. Просто ви запитали, я відповіла. 

-- Все зрозуміло! А освіта!? Невже ти хочеш все життя подавати каву й натирати до блиску підлогу по якій топчуться чужі люди?

-- Я навчилася приймати життя таким яким воно є, -- відповідаю тихо. 

Я не сказала йому про навчання,  боячись того, що він міг подумати, що я не встигатиму виконувати хатню роботу. Хай краще вважає мене недоумкуватою ніж я позбудуся заробітку й даху над головою.

-- Значить "розумна" аж світишся, -- знущально цідить образливі слова.

Я ж не ідіотка, щоб не розуміти, що цей Тарас вважає мене дурною, як пень. 

-- З нашої короткої розмови я зрозумів хто ти, тому попереджаю вперше і востаннє  в жодному випадку я не терпітиму проколів у роботі. Те, що ти одягла форму ще нічого не означає. В моєму домі потрібно довести своє бажання сумлінно працювати. 

-- Я старатимусь, Тарасе Вікторовичу. 

-- І, що стосується мого брата. Навіть думати не смій про те, щоб стрибнути у його ліжко. Іноді Андрій буває трохи легковажним та за наслідки відповідатимеш саме ти. Сподіваюся ти правильно зрозуміла мої слова. 

-- Правильно, Тарасе Вікторовичу, -- відповідаю йому відчуваючи, як німіють мої ноги, а у горлі росте грудка болю. 

Зовсім нічого про мене не знаючи цей зарозумілий негідник прирівняв мене до проститутки й мисливиці за товстим гаманцем.

-- Та я краще все життя поліруватиму до блиску підлогу за чужими людьми ніж ляжу під кого попало. 

О, ні! -- схопилася я, коли зрозуміла, що слова, які крутилися в мене на язику прозвучали вголос.

-- За той час, що ти у моєму будинку, вже примудрилася кілька разів порушити його правила, якщо так піде й далі ти тут на довго не затримаєшся. Можливо до сьогодні ти й була з ким попало та до брата мого навіть близько не наближайся. А тепер йди звідси! Наша розмова закінчена.

До кінця  монологу Тараса Вікторовича я просила усіх святих на небі допомогти мені витримати це приниження, бо  знаходилася за крок до того, щоб вліпити йому дзвінкого ляпаса. Не знаючи про мене абсолютно нічого цей чоловік дозволяв собі неприпустимі образи. Володар світу навіть на мить не замислювався про те, що його слова наче ніж у серце. Безжальне створіння, яке вважає бідних людей недостойними. 

Ну звісно! Усі багатії тримають далеко язик від розуму, а про совість взагалі ніколи не чули. Вони з легкістю ображають, принижують, висміюють, як от зараз зі мною. Сильний показує свою силу. Чому я дивуюся!? Вкотре потрібно проковтнути образу й вдавати, що мені зовсім не боляче, бо такі, як цей Тарас вважають, що сироти позбавлені будь-яких почуттів.

-- З вашого дозволу, Тарасе Вікторовичу, -- шепочу майже пошепки й стиснувши кулак обертаюся, щоб вийти з цієї кімнати тортур. Ще кілька їдких слів з його рота і я б не втрималася. 

Вийшовши з кабінету господаря я миттю прилипаю до стіни боячись гепнутися до підлоги. У мене трусяться коліна, а очі наповнюються слізьми. Нахилившись вниз, притискаю руку до грудей з яких рветься крик раненого звіра.