Глава 1
Проходь, Іро! Не знаю, мила чи вдасться мені тобі допомогти, але спробувати я просто зобов'язана, -- нашіптувала тітка Поля, впускаючи мене до будинку Колесників.
Я дружу з її донькою цілих три роки, тому їй добре відомо скільки у мене проблем та клопотів. Я сирота, а це значить, що потрібна я лише собі. Про мене нікому дбати. От тому й мама Каті вирішила бодай спробувати мені допомогти.
Коли жінка дізналася про те, що мені ніде жити просто з жалости намагається сприяти тому, щоб я не опинилася на вулиці.
-- Тітко Поліно, ви вже зробили для мене більше ніж будь-хто у моєму житті. Раніше для мене ніхто навіть палець об палець не вдарив.
-- Ходімо, Іро я представлю тебе Ксенії Якимівні. Сподіваюся ти не забула все те, що я тобі говорила.
-- Ні! Як можна! Я все пам'ятаю. Мовчати поки не запитають. Відповідати чітко та змістовно. Не роздивлятися навколо з широко відкритим ротом.
-- Сподіваюся Ксенія Якимівна візьме тебе на роботу. Принаймні мені дуже хочеться у це вірити, -- казала тітка Поля, ведучи мене через подвір'я величезного особняка.
Та це не особняк, а справжні королівські хороми, -- подумала я про себе, продовжуючи мовчати. Тут хіба що пташиного молока бракує. Хоча дивлячись на усю цю розкіш мабуть, і воно тут є. Ніколи раніше я не бачила такого багатства.
-- Готова? -- запитала тітка Поля, привівши мене до будинку.
-- Ні! Та це не важливо.
-- Гаразд! Зачекай мене тут. Запитаю у Ксенії Якимівни чи зможе вона приділити тобі хвилинку уваги. Я звісно попереджала її про те, що ти прийдеш та у цьому будинку свої правила та звичаї. Потрібно запитати ще раз.
Шанс на те що я отримаю тут роботу мізерно малий. У мене немає досвіду, а багатії у цьому плані аж надто вимогливі. Та як кажуть надія помирає останньою. У мене окрім неї нічого більше немає, тому впадати у відчай ще до розмови з господинею будинку не хочеться. Я й так неабияк схвильована і навіть трохи налякана. А ще мені кров з носа, як потрібна ця робота. Без неї усім моїм планам прийде гаплик. Я не зможу себе утримати і навіть прогодувати. Я опинилася майже на вулиці.
-- У нас гості? Ти хто така, красуне? -- низький чоловічий голос виводить мене з моїх невеселих роздумів.
-- Я -- Ірина. Хочу спробувати влаштуватися у цьому домі покоївкою. А ви? -- здіймаю погляд на хлопця, що з'явився поряд зі мною.
-- Я Андрій -- один з господарів цього дому, тому якщо хочеш можу провести з тобою співбесіду. Ходімо зі мною до мого кабінету, -- наказує мені хлопець.
З вигляду йому десь під тридцять років та поведінка і зовнішній вигляд говорять зовсім протилежне. Доросла дитина! Скуйовджене волосся та недбало застебнута сорочка свідчать про несерйозність цього Андрія, тому мені краще тримати дистанцію, -- прийшла до висновку я, непомітно оглянувши хлопця краєм ока.
-- Вибачте, але я розмовлятиму з Ксенією Якимівною, -- проявляю легку зухвалість, щоб здихатися цього парубка який може стати реальною проблемою на шляху до омріяної роботи.
-- Хмм, ... цікаво, як же ти зібралася тут працювати якщо з перших хвилин нехтуєш наказом господаря? -- зловтішається молодик, здивовано вигнувши густі, як щітка брови.
-- Поки що ви не мій господар, а коли ним станете я з радістю виконуватиму ваші накази.
Я спробувала ненав'язливо відшити молодого господаря та він не збирався так легко здаватися.
-- Доброго дня, Андрію Вікторовичу. З вашого дозволу я проведу Ірину до Ксенії Якимівни.
-- Веди, а я складу вам компанію. Здається ця дівчина хоче працювати у нашому домі, але на жаль не знає правил, -- запхавши руки до кишень своїх обірваних джинсів самозакоханий мажор поплентався за нами. Краще б за одного сина у цієї жінки було вісім доньок. З ними б точно не було зайвого клопоту.
Здається його згубила цікавість від того, як саме я проситиму дати мені шанс на роботу.
Йдучи коридором цього замку я відчувала, як у мене підкошуються ноги. Хвилювання зашкалювало, бо в мене немає рекомендацій та практики, а ще я за кілька хвилин примудрилася впасти в немилість молодшого господаря.
-- Доброго дня! -- вітаюся з красивою жінкою розкіш та велич якої яскраво свідчить про те, що вона господиня цього дому.
-- Ксеніє Якимівно, ось дівчина про яку я вам розповідала, -- показує на мене тітка Поля й підсуває вперед себе. Від хвилювання я зовсім розгубилася й приросла до підлоги.
-- Як вас звати, дівчино?
-- Мене звуть Ірина, -- чітко відповідаю на запитання.
-- Поліна розповіла мені про тебе. Звісно я розумію складність твоєї ситуації, але взяти тебе на роботу без випробувального терміну не можу. У тебе є два тижні, любонько. Якщо доведеш, що вмієш працювати й хочеш вчитися, то можливо й затримаєшся у цьому домі. Головне правило яке ти повинна запам'ятати, то це те, що ти обслуговчий персонал. Значення цього слова тобі пояснить Поліна.
-- Я все розумію. Щиро дякую вам, Ксеніє Якимівно за шанс. Обіцяю робити все, як вимагають правила вашого дому. Я швидко вчуся, -- белькотіла я, не вірячи у те, що так легко отримала роботу.
-- Сподіваюся так і буде. Бачу ти вже встигла познайомитися з моїм сином. Не забувай хто ти й хто він. За першої хвилі безпам'ятства ти вилетиш з цього дому без жодної копійки.
Господиня тактовно пояснила мені, що я маю триматися як найдалі від її сина. Я готова, головне, щоб цей Андрій не надокучав мені своєю присутністю. Потрібно бути пильною та обачною, як і попередила господиня.
-- Ще раз дякую вам ...
-- Не мені. Цю роботу ти отримала завдяки Поліні. Їй і дякую.
-- Дякую за довіру, Ксеніє Якимівно, -- вдячно посміхнулася тітка Поліна й жестом показала слідувати за нею.
Мабуть, таки роки праці тітки Поліни дали мені шанс не померти з голоду. Я все зроблю для того, щоб не підвести її.
-- Зачекай! -- прозвучало за нашими спинами.
-- Чогось бажаєте? -- питає тітка Поліна.
-- Я бажаю чашку улюбленої кави. І нехай нова робітниця принесе її до кабінету Тараса. Я чекатиму там.
#6610 в Любовні романи
#1617 в Жіночий роман
почуття наперекір долі, складні долі і випробування, довгий шлях до істини
Відредаговано: 30.10.2023