Епілог: Світанок Нового Вівтаря

​Минуло чотири роки.
​Весна в Імперії Люміс видалася надзвичайно теплою та лагідною. Алабастровий Палац, який колись лякав холодними мармуровими стінами та суворою вартою, тепер вирував життям. У його внутрішніх садах, де поруч із білими розами розквітали рідкісні смарагдові лілії, лунав дитячий сміх.
​На високому балконі Східної Вежі стояла Лія.
​Вона була вбрана у легку, але вишукану сукню з темно-зеленого шовку, облямовану тонким срібним мереживом. Волосся вільно спадало на плечі, а на руках сяяли два з'єднані Персні Першородних — символи Вічної Єдності. На її обличчі більше не було й сліду колишньої тривоги чи втоми шпигунського минулого. Вона була Радницею, матір'ю та володаркою власної долі.
​Поруч із нею на трав'янистому газоні саду бився на дерев'яних мечах трирічний хлопчик із темним, як вороняче крило, волоссям та яскравими бурштиновими очима.
​Це був їхній син — Лео.
​Попри свій юний вік, Лео вже показував дивовижний дар: коли він сміявся, навколо його маленьких пальчиків танцювали золотисті та фіолетові іскри, які не обпікали, а м'яко зігрівали повітря.
​Його противником у цій «почесній дуелі» був сам Лорд-Протектор.
​Каель, відклавши убік важкий панцир та парадний мундир, у самій білій сорочці з качаними рукавами, присів на одне коліно й з удаваною суворістю відбивав дитячі атаки маленьким навчальним мечем. На його обличчі палала така щира, щаслива посмішка, яку раніше знала лише Лія.
​— Не поспішай, Лео! — з посмішкою повчав Каель, м'яко блокуючи випад сина. — Тримай баланс. Тінь дає тобі швидкість, але Світло тримає твій крок твердим!
​Хлопчик кумедно насупився, випростав спину, і навколо його дерев'яного меча спалахнув яскравий, бірюзовий німб магії Прадавнього Континенту. Одним влучним рухом він зачепив меч батька, і Каель із видовищним стогоном «поразки» упустив свою зброю на траву.
​— Я переміг! Мамо, ти бачила?! Я переміг Лорда-Протектора! — закричав Лео, радісно підстрибуючи й кидаючись до балкона.
​Лія засміялася, опустившись на коліна біля мармурових перила й простягаючи руки до сина.
​— Ти бився як справжній Владар Єдності, мій маленький воїн, — сказав Каель, піднімаючись із трави, підхоплюючи Лео на руки й легко піднімаючи його до балкона, де його обійняла Лія.
​Каель переліз через перила й встав поруч із дружиною, обхопивши її талію вільною рукою та притягуючи обох до своїх грудей.
​До балкона безшумно підійшов Деніель, який тепер обіймав посаду Маршала Світлої Гвардії. У його руках був новий сувій із золотими печатями.
​— Лорде-протекторе, пані Раднице, — з глибокою повагою привітався Деніель. — Прибув торговий караван із Прадавнього Континенту. Хранителька Нара передає, що Академія Єдності в Елізіумі прийняла першу сотню студентів із нашої Імперії. Все проходить спокійно.
​— Дякую, Деніеле, — кивнув Каель. — Передай Нарі, що ми прибудемо на відкриття нової Брами наступного місяця.
​Коли Деніель віддав уклін і пішов, над столицею Люміс почало заходити сонце.
​Воно фарбувало білі вежі палацу у дивовижні рожеві, золоті та фіолетові барви. Нижнє Місто більше не поділялося на бідні й багаті квартали. На його вулицях поруч працювали школи Світла та майстерні Тіні, а люди більше не дивилися один на одного з острахом чи підозрою.
​Лія прихилилася потилицею до плеча Каеля. Він миттєво відповів на її рух, обережно перебираючи пальцями пасма її волосся та цілуючи її у скроню. Маленький Лео заснув на руках у батька, тихо муркочучи уві сні, а з його долоньки все ще виривалися дрібні, чарівні іскорки.
​— Про що ти думаєш, моя Раднице? — прошепотів Каель, спостерігаючи за заходом солнца.
​Лія посміхнулася, поклавши свою руку поверхи його долоні, на якій сяяв Перстень Першородних.
​— Я згадую той день, коли ти заарештував мене у напівтемряві моєї майстерні, — тихо відказила вона, повертаючи обличчя до нього. — Ти тоді здавався мені найхолоднішим і найнебезпечнішим чоловіком у світі.
​Каель тихіше засміявся, а у його бурштинових очах спалахнув непереможний вогонь кохання.
​— А виявилося, що я просто чекав на свою Тінь, яка навчить мене жити.
​Він нахилився й притиснувся своїми губами до її губ — глибоко, ніжно, з усією пристрастю й вдячністю за ці роки спокою, перемог і щастя. Лія обняла його за шию, відчуваючи, як їхні магічні джерела зливаються у єдиний, бездоганний потік, що живив увесь цей новий, прекрасний світ.
​Вони були Світлом і Тінню. Вони були Минулим і Майбутнім.
​І їхня казка більше ніколи не мала закінчитися.