Розділ 7: Відлуння Древніх Глибин

​Минуло три роки з дня Срібного Віча.
​Імперія Люміс остаточно перейшла у нову еру. Міста розквітали, а магічні школи тепер навчали студентів керувати як чарами Світла, так і тонким мистецтвом Тіні, створюючи гармонійне покоління нових магів. Проте спокій великої держави був схожий на гладь глибокого озера: на поверхні панували тиша й краса, але в самих глибинах завжди ховалися древні течії.
​У приватних покоях лорда-протектора панувала затишна напівтемрява.
​Лія сиділа біля великого дубового столу, заваленого стародавніми мапами Південних Провінцій. На ній була вільна, але вишукана сукня з м'якого темного шовку, що не сковувала рухів. Вона ледь помітно посміхалася, проводивши пальцями по старому пергаменту.
​Ззаду пролунали тихі, впевнені кроки. Каель підійшов безшумно, обхопив її за талію й обережно притис до себе, поклавши підборіддя їй на плече. Його руки були теплій та надійні, а від його шкіри віяло знайомим, чисто вишневим теплом.
​— Ти знову засиджуєшся над картами, пані Раднице, — прошепотів він, цілуючи її у вилицю. — Лікарі казали, що тобі потрібен спокій і більше відпочинку.
​Лія відкинула голову назад, зустрівшись із його бурштиновими очима, у яких зараз палала така безмежна ніжність, що в неї вкотре затамувало подих. Вона поклала свої долоні поверх його рук, що м'яко відпочивали на її животі.
​— Наш малюк абсолютно не проти старовинних карт, Каелю, — з м'якою посмішкою мовила Лія. — Я відчуваю, як його магія реагує на прадавні руни. Вона чудово поєднує твоє Світло й мою Тінь... навіть сильніше, ніж ми очікували.
​Каель завмер на мить. Його обличчя осяяла щаслива, щира посмішка, яку бачила лише вона. Він обережно притулився долонею до її живота, вливаючи крихітну, ледь помітну струмку захисного Світла, на яку малюк всередині відповів лагідним, фіолетово-золотим імпульсом.
​— Він буде сильнішим за нас обох, — тихо сказав Каель, обнімаючи її міцніше.
​Але їхню коротку хвилину спокою перервав тихий, тривожний стук у двері.
​— Увійди, — мовив Каель, не випускаючи Лії зі своїх обіймів, але знову стаючи зібраним лордом-протектором.
​До кімнати зайшов Деніель, який тепер очолював Особисту Варту Союзу. Його обличчя було суворим, а в руках він тримав срібну скриньку, вкриту морською сіллю та висохлими водоростями.
​— Лорде-протекторе, пані Раднице, — вклонився Деніель. — Гонець із Південного Порту привіз це з глибинних розкопок біля Затоки Сліз. Моряки підняли скриньку зі дна древнього затопленого храму Тіньових Першородних. Вони не змогли її відчинити — будь-який дотик викликає магічний резонанс.
​Лія підніслася з крісла, зацікавлено дивлячись на скриньку. Перстень Першородних на її пальці раптово пульснув глибоким, ритмічним світлом — наче відгукнувся на поклик рідного брата.
​— Постави її на стіл, Деніеле, — мовила Лія.
​Коли офіцер поставив скриньку й вийшов, Лія підійшла ближче. Скринька була вирізана з суцільного чорного перламутру й скріплена звивистими рунами, які не належали жодному з відомих сучасних алфавітів.
​— Це закляття Прадавнього Глибинного Друківства, — прошепотіла вона, заворожена. — Воно передувало навіть утворенню Ордену Тіні.
​Каель став поруч, поклавши руку на руків'я свого меча, готовий зреагувати на будь-яку загрозу.
​— Ти зможеш її відчинити?
​— Не я одна, — Лія повернулася до нього й простягнула руку. — Вона вимагає того самого ключа, який врятував нашу Імперію. Вона вимагає рівноваги.
​Каель посміхнувся й узяв її за руку. Разом вони торкнулися перламутрової кришки скриньки. Золоте Світло Каеля та глибока Тінь Лії сплелися у єдиний промінь, який влився у срібні руни.
​З тихим, кришталевим дзвеном скринька розчахнулася.
​Всередині, на синьому оксамиті, лежала закручена кришталева сфера, всередині якої оберталася примарна карта незнаного континенту за Великим Океаном. A поруч лежав древній сувій із пророцтвом:
​«Коли Світло й Тінь стануть єдиним престолом, прокинуться древні Вівтарі Забутих Земель. І той, хто несе в собі кров двох стихій, стане мостом між старим світом та новим...»
​Лія та Каель перезирнулися.
​Вони здобули мир у своїй Імперії, вони випалили брехню й зраду, побудували новий дім для свого народу. Але тепер перед ними відкривався новий, ще більший світ — світ, який чекав на їхню силу, їхню мудрість та їхнього майбутнього спадкоємця.
​Каель притягнув Лію до себе, ніжно цілуючи її у губи під сяйвом кришталевої карти.
​— Здається, наші пригоди тільки починаються, пані Раднице, — прошепотів він із безстрашною, коханою посмішкою.
​— І ми зустрінемо їх разом, лорде-протекторе, — відповіла Лія, міцно обнімаючи його за шию.
​За вікна Алабастрового Палацу піднімалося нове, сяюче сонце, заливаючи золотом і фіолетом безкрайні простори Імперії, яка більше ніколи не пізнає темряви самотності.