Розділ 3: У Тіні Західного Крила

​Західне крило Алабастрового Палацу кардинально відрізнялося від світлих, відкритих галерей східної частини. Тут стіни були викладені темним, майже чорним гранітом, а високі стрільчасті вікна закривалися масивними дубовими віконницями, що затримували будь-який промінь місячного сяйва. Це була територія міністрів, казначеїв та особистої гвардії герцога Валуа.
​Тут пахло старим пергаментом, холодним мармуром і витонченими, але отруйними ароматичними оліями, якими герцог полюбляв накапувати у свої камінні грати.
​Лія слідувала за Каелем, наче безшумна тінь. На ній був той самий облягаючий костюм із темної шкіри та шовку. Вона рухалася без жодного звуку, її пальці торкалися холодного граніту стін, відчуваючи кожну рунічну жилу, що пробігала через будівлю.
​Каель йшов трохи попереду. Замість важких обладунків на ньому був темний суконний плащ із глибоким відлогом, що приховував риси його обличчя. Але навіть у темряві від нього виходило м’яке, ледве помітне тепло — наслідок зарядженого Персня Першородних, який тепер сидів на його лівій руці під шкіряною рукавицею.
​— Зупинись, — стиха мовив Каель, піднімаючи руку.
​Вони завмерли в ніші між двома масивними мармуровими колонами. Попереду, на роздоріжжі трьох коридорів, піднімалася висока арка, вирізьблена у формі сліпучого сонця. Від арки вниз, по всій ширині підлоги, тягнулася тонка золотиста лінія світлової руни.
​— Рунічна розтяжка Валуа, — шепнув Каель, нахиляючись до Лії. Його дихання торкнулося її щоки, викликавши коротку хвилю сипців по шкірі. — Якщо розірвати лінію або спробувати перестрибнути, спрацює сигнальний дзвін у казармах його особистої варти.
​Лія присіла на одне коліно й піднесла пальці за кілька сантиметрів до сяючої лінії. Вона заплющила очі, вслухаючись у магічні коливання.
​— Вона налаштована на вагу та на ауру, — тихо мовила дівчина. — Звичайна людина викликає детонацію через тиск. Маг Світла — через резонанс. Але для Тіні... ця руна має сліпу пляму.
​Вона зробила повільний вдих і випустила з долоні тонку, струменисту нитку темряви. Тінь обережно ковзнула по підлозі, огортаючи золотисту лінію руни, не торкаючись її безпосередньо. Лія буквально створила "міст" із темної енергії над закликом, ізолювавши його від зовнішнього середовища.
​— Проходь, — випнула вона, напружуючи м'язи. — Але швидко. Я зможу утримувати купол лише п'ятнадцять секунд.
​Каель не вагався ні секунди. Здивувавши Лію своєю граційністю та швидкістю, він безшумно переступив через заблоковану руну й опинився по той бік арки. Дівчина миттєво підхопилася, зробила гнучкий стрибок, перелетівши через лінію, і згорнула свій тіньовий купол.
​Золотиста руна на підлозі навіть не моргнула.
​Каель подивився на неї з-під відлога плаща, і в його бурштинових очах знову спалахнуло те дивне захоплення, яке змушувало її серце калатати частіше.
​— Ти вражаєш мене все більше, дівчино, — тихо мовив він.
​— Збережіть ваші компліменти для того моменту, коли ми вийдемо звідси живими, лорд-протектор, — відрізала Лія, хоча відчула, як щоки обпікає легкий рум'янець.
​Вони попрямували далі коридором і незабаром зупинилися перед високими подвійними дверима із чорного ебенового дерева, прикрашеними срібним родовим гербом роду Валуа — змією, що обгортає палаючий меч.
​Лія дістала зі свого поясу набір інструментів.
​— Цей замок складніший за той, що був у ваших покоях, — прошепотіла вона, прикладаючи вухо до замочної свердловини. — Тут три рівні механічного замикання й один внутрішній рунічний печатний камінь.
​— Скільки часу тобі потрібно? — запитав Каель, контролюючи коридор позаду них.
​— Дві хвилини. Якщо ви не будете дихати мені в потилицю, — хмикнула вона, вставляючи дві тонкі срібні голки у замок.
​Її пальці працювали з філігранною точністю. Вона відчувала кожен клацаючий штифт, кожен зубчарий коліщатко всередині древнього механізму. Але коли справа дійшла до рунічного каменю, Лія знову випустила мікроскопічну струмку темряви. Вона відчула, як темна сила м'яко заповнює внутрішні порожнини замка, поглинаючи магічне поле срібного друку.
​Тихеньке, майже непомітне клац.
​Двері кабінету герцога Валуа повільно розчахнулися всередину.
​Приватний кабінет герцога вражав своєю зловісною розкішшю. Стіни були задрапіровані темно-пурпуровим оксамитом, на масивному столі з червоного дерева стояли срібні канделябри з чорними свічками, а вздовж стін тягнулися шафи, заповнені сотнями сувоїв та шкіряних фоліантів.
​Пахло важким опиумом, сухими трояндами й чимось металевим... чимось, що дуже нагадувало запечену кров.
​— Шукай документи з печаткою Ради Світла та записи про фінансові перекази, — швидко сказав Каель, підходячи до великого сейфа, вбудованого у стіну за портретом першого імператора. — Валуа підкуповує молодих офіцерів Гвардії. Якщо ми знайдемо списки, я зможу знешкодити його мережу за одну ніч.
​Лія підбігла до письмового столу. Вона почала швидко й акуратно перебирати папери: звіти про поставки зерна, прохання про помилування, які герцог відхилив, листування з єпископами...
​Нічого такого, що могло б зупинити ритуал на Вівтарі Світла.
​— Тобі потрібне щось вагоміше за гроші, Каелю, — сказала Лія, перегортаючи черговий сувій. — Валуа — фанатик. Гроші для нього — лише інструмент. Чим він шантажує Раду?
​У цей момент її пальці натрапили на потайну кнопку під стільницею. Пролунав тихий тріск, і бічна панель столу зсунулася вбік, відкриваючи невелику схованку.
​Всередині лежала невелика шкатулка із чорного кришталю, скріплена рунічним замком, який... палав не Світлом.
​Він пульсував глибоким, отруйно-зеленим сяйвом.
​Лія завмерла. Вона впізнала це сяйво. Це була скверна — заборонена, знівечена форма магії, яку створювали шляхом катування та знищення магічних істот.
​— Каелю... підійди сюди, — прошепотіла вона.
​Лорд-протектор миттєво опинився поруч. Його очі розширилися, коли він побачив зелене сяйво шкатулки.
​— Прокляття... — вицідив він через зуби. — Скверна Некрополя. Магія, яку заборонили ще п'ятсот років тому.
​— Чоловік, який закликає спалити мене за використання Тіні, тримає у своєму столі найбруднішу магію у світі, — гірко засміялася Лія. — Яка гидка іронія.
​Вона торкнулася замка шкатулки. Для мага Тіні нейтралізувати Скверну було небезпечно, але можливо — Тінь могла поглинати й переплавляти інші види темної енергії. Вона зосередилася, її пальці вкрилися фіолетовою серпанком, і зелені руни на шкатулці почали швидко бліднути, аж поки замок не розсипався на сірий попіл.
​Лія відкинула кришку.
​Всередині лежали не золоті монети й не списки підкуплених гвардійців. На оксамитовій подушечці лежали три скляні флакони, заповнені густою, сріблясто-сірою рідиною, яка повільно оберталася всередині, наче мініатюрний смерч. A поруч лежав щоденник у шкіряній обкладинці.
​Каель узяв один із флаконів і підніс його до світла місяця, що пробивалося крізь щілину у віконницях.
​— Есенція Крові Тіні, — прошепотів він, і в його голосі вперше пролунав справжній жах. — Це... це витяжка з магічної крові мага Тіні.
​Лія відчула, як у її жилах стигне кров. Вона вихопила щоденник із шкатулки й швидко розкрила його на останніх сторінках. Її очі пробігали по рядках, виведених акуратним, дрібним почерком герцога Валуа:
​"День 143. Дослід номер 12 виявився успішним. Есенція, отримана з дівчини-вигоранця у підземеллях, дозволяє повністю пригнічувати магічні симптоми у носіїв Світла. Воно діє швидше, ніж древні артефакти. Якщо я зможу поставити виробництво на потік, кожен член Ради стане повністю залежним від моїх поставок. Каель і його безглузда мораль більше не будуть перешкодою..."
​Лія з силою закрила щоденник. Його сторінки здавалися їй розпеченим залізом, що пекло руки.
​— Велика Чистка... — її голос тремтів від люті та болю. Вона звела очі на Каеля, і в її погляді спалахнуло таке дике полум'я, що лорд-протектор мимоволі зробив крок назад. — Ви казали, що Чистка була потрібна для збереження миру! Ви казали, що мій народ знищили, бо вони були загрозою!
​— Ліє, слухай мене... — спробував сказати Каель, але вона перебила його, ступивши вперед.
​— Ні! Ти слухай мене, лорд-протектор! — її голос піднявся до небезпечного шепоту, а з її долонь вирвалися справжні батоги з темно-фіолетового полум'я, які почали обвуглювати край червоного столу. — Мій народ винищували не тому, що вони були небезпечні! Їх виловлювали, як худобу, і зливали їхню кров у флакони, щоб Валуа та його проклята Рада могли продовжувати жити у своїх білих палацах і гратися у богів!
​— Я не знав про це, — твердо мовив Каель, дивившись їй прямо в очі і не піднімаючи зброї, хоча її магія вже вирувала за сантиметр від його обличчя. — Присягаюся Світлом і Тінню, Ліє. Я не знав.
​— Ти був командувачем! — вигукнула вона, і сльози гніву виступили на її очах. — Ти вбив моїх батьків!
​— Я виконував накази Імператора щодо знищення бойових веж! — Каель зробив крок до неї і раптом схопив її за зап'ястя. Його хватка була міцною, але лагідною. Попри рукавицю, вона відчула жар його долоні. — Я зупинив Чистку п'ятнадцять років тому! Я особисто віддав наказ відкликати Гвардію з Нижнього Міста, коли побачив, на що це перетворюється! Я думав, що таємні лабораторії були знищені!
​Вони застигли у центрі кабінету, важко дихаючи. Навколо них вирувала суміш двох сил — фіолетові тіньові спалахи Лії та золото-бурштинове сяйво, що пробивалося крізь рукавицю Каеля від Персня Першородних.
​Вони були ворогами. Вони були катом і жертвою. Але в цей момент, у цьому отруєному кабінеті, вони обоє були людьми, яких зрадила власна імперія.
​— Він продовжує це робити, — прошепотіла Лія, відчуваючи, як її сили починають згасати. — У підземеллях Валуа... все ще є наші люди. Вони тримають їх там, як джерело ліків...
​— Ми зупинимо це, — сказав Каель. Його голос звучав як сталевий клятвений меч. Він не випустив її зап'ястя, а навпаки — стиснув його трохи міцніше, даючи їй опору. — Завтра на засіданні Ради Валуа збирався знищити мене. Але тепер у нас є його щоденник. У нас є Есенція. Ми знищимо його першим.
​І в цей момент з коридору пролунав важкий, підкований залізом крок.
​— Хтось порушив рунічний замок на дверях! — пролунав грубий голос капітана особистої варти Валуа. — Очепити кабінет! Нікого не випускати!
​Лія та Каель миттєво перезирнулися.
​Час вичерпався.
​Каель вихопив з-під плаща свій важкий меч із білої сталі. Лезо миттєво спалахнуло чистим, золотим вогнем, розсікаючи напівтемряву кабінету.
​— Бери щоденник і флакони, — коротко наказав він, стаючи перед нею і закриваючи її своїм тілом від дверей. — Сховайся за моєю спиною.
​— Я можу битися! — заперечила Лія, вихоплюючи свій стилет і збираючи залишки тіньової магії.
​— Я знаю, що ти можеш, — Каель повернув до неї обличчя, і на його губах знову з'явилася та коротка, безстрашна посмішка, від якої у Лії перехопило подих. — Але якщо ти розкриєш свій дар перед вартою Валуа зараз, ми втратимо раптовість на засіданні Ради. Довіртеся мені, майстрине Вальдес. Хоч один раз.
​Двері кабінету з гуркотом вилетіли всередину під ударом важкого тарана.
​До кімнати ввірвалося півдюжини стражників у пурпурових сукнях та залізних нагрудниках, із оголеними мечами.
​— Іменем герцога Валуа, здавайтеся... — почав капітан, але застряг на півслові, коли побачив, хто стоїть перед ним.
​Каель Етерно підняв свій палаючий меч. Його постать здавалася велетенською у золотому сяйві, а в очах горів такий небезпечний вогонь, що вартові мимоволі зробили крок назад.
​— Ви посміли підняти зброю на лорда-протектора Імперії? — його голос прогримів наче грім під склепінням кімнати. — Геть з моєї дороги, якщо не хочете перетворитися на попіл раніше, ніж зійде сонце!
​Капітан стражі поблід, але згадав наказ свого господаря.
​— Вбити їх! Це зрада! — закричав він.
​Але Каель був швидшим. Він зробив один широкий крок уперед і зробив помах мечем. Хвиля чистого Світла вирвалася з леза, збиваючи перших трьох стражників з ніг і відкидаючи їх у коридор.
​— За мною! — гукнув Каель Лії, схопивши її за руку.
​Вони вискочили з кабінету прямо через дим і попіл. Лія рухалася слідом за ним, використовуючи свої тіньові навички, щоб відбивати металеві списи та стріли, які летіли в їхній бік. Вона випускала короткі, точкові імпульси темряви, що осліплювали нападників на кілька секунд, даючи Каелю можливість розчистити шлях.
​Це був божевільний, смертельний танець. Світло й Тінь рухалися в абсолютній гармонії. Меч Каеля розсікав ворожі ширенги, а тіні Лії покривали їхні спини, не даючи жодному ворогові підібратися ззаду.
​Вони пробилися крізь галерею Західного Крила і вискочили на відкритий балкон, що виходив до внутрішнього саду.
​Позаду них вже чулися сирени тривоги, що лунали по всьому палацу.
​— Стрибай! — закричав Каель, вказуючи на корони високих дерев у саду за десять метрів під ними.
​— Ти з глузду з'їхав?! — закричала Лія, дивлячись у прірву.
​Замість відповіді Каель обхопив її за талію однією рукою, міцно притиснувши до своїх грудей, і без вагань стрибнув у ніч.
​Лія зажмурилася й мимоволі вчепилася пальцями в його кафтан. Вона відчула вільне падіння, свист вітру в вухах, а потім — потужний поштовх. Каель випустив імпульс Світла вниз, пом'якшуючи удар об гілки дерев.
​Вони важко зарилися у густе листя багатовікового дуба і покотилися по м'якій траві саду.
​Каель перекрутився у повітрі так, щоб прийняти основний удар на себе. Вони зупинилися у тіні високої мармурової огорожі.
​Лія лежала зверху на ньому, важко дихаючи. Її обличчя було за кілька сантиметрів від його обличчя. Вона відчувала, як шалено б'ється його серце під срібною тканиною, як гаряче його дихання обпікає її губи.
​Каель дивився на неї. Його відлог впав, і в його бурштинових очах відображалися зорі нічного неба.
​— Ти ціла? — тихо запитав він, і його голос був дивовижно ніжним.
​Лія не могла відповісти. Вона застигла, приголомшена цим моментом, цим близьким контактом із чоловіком, якого вона повинна була ненавидіти. Вона відчувала його силу, його захист і... дику, непереборну тягу, яка спалахнула між ними серед цієї небезпечної ночі.
​— Ціла... — нарешті прошепотіла вона, не поспішаючи підводитися.
​Десь вдалині, у вежах палацу, каталися дзвони тривоги, стражники бігали з смолоскипами, шукаючи нападників. Але тут, у тіні дуба, панувала тиша.
​Каель повільно підніс руку і торкнувся її щоки — обережно, ледь відчутно, наче вона була зроблена з найтоншого кришталю.
​— Ми знищимо Валуа, Ліє, — сказав він, дивлячись їй прямо в очі. — І я поверну твоєму народу те, що у них забрали. Обiцяю.
​Лія заплющила очі, на мить прихилившись до його теплої долоні.
​— Завтра, Каелю, — прошепотіла вона. — Завтра ми спалимо його брехню.
​Вони не знали, що попереду на них чекає найважчий бій у їхньому житті. Але зараз, у цій темній ночі, вони більше не були самотніми. Світло й Тінь нарешті знайшли одне одного.