Розділ 2: Золота Клітка та Отруєні Голки

​Нічний туман над Алабастровим Палацом розсіювався, поступившись місцем холодному, передсвітанковому мареву. Сонце ще не зійшло над імперією Люміс, але верхні яруси палацу вже сяяли штучним, оліпідно-золотистим світлом. Для більшості жителів столиці це світло було символом непорушності й порядку. Для Лії це був запах озону, від якого пекло в горлі, і відчуття, ніби тисячі мікроскопічних голок беззупинно поколюють шкіру.
​Вона сиділа на краєчку високого крісла з горіхового дерева в кімнаті, яку їй виділили у східному крилі палацу.
​Кімната була просторою, навіть занадто. Високі стелі, оздоблені ліпниною у формі сонячних променів, важкі оксамитові портьєри глибокого винного кольору та масивний письмовий стіл із темного дуба. На цьому столі вже лежав набір інструментів: тонкі срібні молоточки, напилки, лупи із кришталю найвищої проби та десятки скляних баночок із рідкісними еліксирами для очищення металів. Все це було офіційним прикриттям. Відсьогодні вона — Лія Вальдес, запрошена майстриня-реставраторка, яка мусить упорядкувати особисту колекцію древніх реліквій лорда-протектора.
​Але під цим красивим фасадом ховалася правда: вона була полонянкою в золотій клітці.
​Лія подивилася на свої пальці. Вони все ще ледь помітно тремтіли. Згадка про події минулої ночі викликала у її грудях холодну хвилю тривоги. Вона уклала угоду з дияволом. Z людиною, чиє ім’я в Ремісничому кварталі вимовляли лише пошепки. Z Каелем Етерно.
​Раптово важкі дубові двері безшумно відчинилися.
​Лія миттєво випростала спину, сховавши пальці у складках своєї простої, але елегантної темної сукні. До кімнати зайшов Каель.
​Він більше не був у важких латах Світлої Гвардії. На ньому був темно-синій кафтан із високим коміром, розшитий срібними нитками, та чорні шкіряні чоботи. Без бойового панцира він здавався ще вищим і стрункішим, але вираз його обличчя залишався таким же застиглим, наче висіченим з мармуру. Позаду нього стояв молодий гвардієць у сріблястих обладунках, тримаючи в руках важку дерев’яну скриню, окоту залізом.
​— Залиш це на столі й зачекай за дверима, Деніеле, — спокійно наказав Каель.
​Гвардієць мовчки вклонився, обережно поставив скриню на стіл і вийшов, зачинивши за собою двері. Клацання замка пролунало в тиші кімнати наче постріл.
​Лія підвелася з крісла, не зводячи очей із лорда-протектора.
​— Ви вирішили відвідати мене особисто, лорд-протектор? — її голос звучав рівно, без жодної краплі страху, хоча серце у грудях билося як божевільне. — Чи це перевірка, чи не втекла я через вікно?
​Каель зробив кілька кроків углиб кімнати. Його бурштинові очі повільно оглянули її постать, зупинившись на її обличчі.
​— Втекти із східного крила неможливо, Ліє, — сказав він, і його голос пролунав оксамитовим низхідним тоном. — Зовнішній контур під контролем трьох десятків рунічних веж. Якби ти спробувала вистрибнути з вікна, твій тіньовий бар’єр випалило б ще до того, як ти торкнулася б землі. Я ціную твої здібності, але не варто вважати мене дурнем.
​— Я не вважаю вас дурнем, Каелю, — відповідала вона, навмисно опустивши його офіційний титул. — Я вважаю вас смертельно небезпечним чоловіком, який тримає мене на ланцюгу.
​— Цей ланцюг обопільний, — холодно зауважив він і підійшов до столу.
​Він відкрив важку залізну клямку скрині й відкинув кришку. Всередині, на чорному оксамиті, лежало п’ять предметів. Усі вони виглядали дуже старими, вкритими патиною та темними плямами. Але Лія одразу відчула: від кожного з цих предметів віяло знайомим, ледве помітним теплом. Це були артефакти Тіні.
​Срібне дзеркальце з тріснутим склом, бронзовий кинджал із рунічним в’яззю на лезі, агат у формі людського ока, важкий печатковий перстень і тонкий браслет із невідомого темного металу.
​— Що це? — запитала Лія, підходячи ближче.
​— Це те, що залишилося після Великої Чистки, — сказав Каель. Його погляд згасав, стаючи важким і далеким. — Речі, які вилучили з веж Ордену Тіні. Вони вважалися зіпсованими й небезпечними, тому їх замикали у підземних сховищах палацу. Але всі вони мають одну спільну рису: вони виснажені. Вони потребують заживлення.
​Лія обережно простягнула руку й торкнулася браслета. Щойно її пальці торкнулися темного металу, всередині неї ворухнулася власна магія. Крихітна струмка темряви вирвалася з-під її нігтів і всоталася у метал. Браслет на мить спалахнув м’яким, фіолетовим сяйвом, а потім знову згас.
​— Вони мертві без носія, — мовила Лія, підвівши очі на Каеля. — Ви хочете, щоб я повернула їх до життя?
​— Мені потрібен Перстень Першородних, — відповів він, дістаючи з внутрішньої кишені кафтану саме той артефакт, який вона намагалася вкрасти минулої ночі. — Він виснажується надто швидко. Події минулої ночі забрали останні залишки його сили. Якщо ти не наповниш його своєю магією протягом наступних дванадцяти годин, моя власна магія Світла почне випалювати мої судини знову.
​Він поклав перстень на оксамит поруч із браслетом.
​Лія подивилася на перстень, а потім на лорда-протектора. Вона бачила під його очима ледве помітні темні кола. На його шиї, біля самого коміра, знову проступали ледве помітні, тонюсінькі синяво-чорні жили — провісники чергового нападу Вигорання.
​— Це вимагатиме від мене колосальних сил, — сказав Лія. — Наповнити такий артефакт — це не просто провести рукою. Мені потрібна повна концентрація, абсолютна тиша і... час. Якщо хтось перерве процес, магічний резонанс вб’є нас обох.
​— Про це не турбуйся, — сказав Каель. — За цими дверима стоїть моя особиста варта. Сюди не зайде жодна жива душа без мого наказу.
​— Навіть герцог Валуа? — зненацька запитала Лія.
​Ім'я герцога поділа на Каеля як крижаний душ. Його очі звузилися, а губи стиснулися у тонку лінію.
​— Звідки ти знаєш про Валуа? — його голос став небезпечно тихим.
​— У нижньому місті чутки ходять швидше, ніж ваші гвардійці, — збрехала Лія, не викриваючи свого зв'язкового Маркуса. — Валуа збирає прибічників серед вищої аристократії. Кажуть, він незадоволений тим, як ви керуєте Радою. Кажуть, він вважає вас занадто м'яким до бідноти.
​Каель випустив важкий вдих. Він підійшов до вікна і подивився на панораму столиці, яка повільно прокидалася під променями вранішнього сонця.
​— Валуа — павук, — тихо мовив Каель. — Він плете павутиння у тій частині палацу, куди Світло практично не проникає. Він переконаний, що Імперія повинна бути очищена від будь-кого, чия кров не має чистого Світлового походження. Якщо він дізнається про твою присутність тут... або про мою хворобу... він не чекатиме суду. Він просто знищить нас обох.
​Лія уважно спостерігала за ним. У його голосі не було фальші. Цей чоловік, якого вона все життя вважала монстром, виявився заручником власної влади та власної магії.
​— Чому ви не знищите його? — запитала вона. — Ви — лорд-протектор. У вас є армія.
​— У нього є підтримка Ради та Церкви Світла, — відповів Каель, не повертаючись. — Якщо я звинувачу його без беззаперечних доказів, це викличе розкол в імперії. Почнеться громадянська війна. І першими, хто згорить у цьому полум'ї, будуть жителі твого Ремісничого кварталу.
​Лія мовчала. Вона не хотіла цього визнавати, але в його словах була жорстока, раціональна логіка.
​— Добре, — нарешті мовила вона. — Я зроблю це. Я наповню перстень. Але у мене є умови.
​Каель повільно повернувся до неї.
​— Умови? Ти у полоні, дівчино.
​— Я не у полоні, я — ваш єдиний шанс вижити, — випрямилася Лія, її зелені очі спалахнули впертістю. — Перше: ви дасте мені повну свободу пересування по бібліотеці східного крила. Мені потрібні древні карти та хроніки. Друге: ви пообіцяєте, що Світла Гвардія припинить обшуки у Кварталі Ткачів. І третє... ви розповісте мені правду про Велику Чистку.
​Каель застиг. Його бурштинові очі впилися у її обличчя з такою силою, ніби він намагався прочитати її найпотаємніші думки.
​— Правда може тобі не сподобатися, Ліє, — сказав він тихим, застерігаючим голосом.
​— Я сама вирішу, що мені подобається, а що ні, — відрізала вона.
​Каель мовчав тривалі кілька секунд. Потім він злегка схилив голову.
​— Згода. Ключ від бібліотеки я залишу на столі. Обшуки у Кварталі Ткачів будуть призупинені з сьогоднішнього дня. Що ж до Чистки... ти дізнаєшся про неї, коли настане час. А зараз — працюй. У тебе є час до заходу сонця.
​Він розвернувся і попрямував до виходу. Але біля самих дверей зупинився і не повертаючись додав:
​— І ще одне. Якщо ти спробуєш використати артефакти проти мене або моїх людей... я особисто кину тебе у каземати під палацом. І поверну тебе туди, звідки взяв.
​Двері за ним зачинилися.
​Лія залишилася одна. Вона випустила повітря, яке, здавалося, тримала у легенях увесь цей час, і опустилася у крісло. На столі перед нею лежав Перстень Першородних. Його темна поверхня закликала її, вимагаючи сили.
​Дівчина дістала з кишені маленький срібний ніж, який їй вдалося приховати, і зробила невеликий надріз на подушечці великого пальця. Крапля темної, майже чорної крові виступила на шкірі.
​Вона приклала палець до каменю на персні й заплющила очі.
​— Прийми це, — прошепотіла вона.
​І магія спалахнула.
​Минуло п'ять годин.
​Сонце піднялося до зеніту, заливаючи кімнату яскравим, сліпучим світлом, від якого Лія заховалася, засмикнувши важкі оксамитові портьєри. У півтемряві кімнати відбувалося справжнє диво.
​Перстень Першородних висів у повітрі за декілька сантиметрів над столом, оточений густим, пульсуючим коконом із фіолетово-чорного туману. Лія сиділа перед ним, її обличчя було блідим, як мармур, а на лобі виступали дрібні краплі поту. Вона віддавала артефакту свою магію, свою життєву силу, відчуваючи, як з кожною секундою її власні резерви виснажуються.
​Це була не просто передача енергії. Це був глибокий, майже інтимний контакт із древнім артефактом. Крізь магічний зв'язок Лія відчувала історію цього персня. Вона відчувала відгомін давніх заклять, створених майстрами Тіні століття тому, і... вона відчувала відбиток аури Каеля.
​Його магія була дикою, гарячою і болісною. Вона вражала артефакт зсередини, наче випалююче полум'я, а темна сила персня стримувала це полум'я, перетворюючи його на керований потік.
​"Він живе у постійному пеклі," — раптом усвідомила Лія. — "Кожну секунду свого життя він відчуває, як власна магія намагається його спопелити."
​Ця думка викликала у неї дивне, суперечливе почуття. З одного боку, вона повинна була ненавидіти цього чоловіка. Вона зростала з думкою, що він — втілення зла. Але зараз, бачачи його слабкість і його біль, вона починала розуміти: Каель був не просто катом. Він був першою жертвою тієї системи, яку сам же і захищав.
​Раптом перстень видав тихий, кришталевий звук і м'яко опустився на оксамитову подушечку. Фіолетовий туман всотався у камінь. Тепер камінь сяяв глибоким, насиченим темним світлом, пульсуючи у ритмі спокійного людського серця.
​Лія важко відкинулася на спинку крісла. У очах у неї темніло. Вона віддала забагато сили.
​У цей момент у двері знову хтось постукав. Але це був не ритмічний, суворий стук Каеля чи його гвардійців. Це був тихий, підступний шелест.
​Двері відчинилися раніше, ніж Лія встигла відповісти.
​На порозі стояв чоловік у розкішному пурпуровому мантії, розшитому золотими ліліями. Його сивіюче волосся було акуратно зачесане назад, а на тонкому, орлиному носі сиділи пенсне у золотій оправі. Його очі — маленькі, сірі, наче у щура — миттєво оглянули кімнату, зупинившись на засмикнутих портьєрах, а потім на Лії та скрині з артефактами на столі.
​Це був герцог Валуа.
​— О, прошу вибачення, якщо завадив, — сказав він, його голос був солодкавим і слизьким, наче олія. — Я шукав лорда-протектора, але мені повідомили, що він виділив ці покої для нашої нової... гості.
​Лія повільно підвелася, намагаючись не показати, наскільки вона виснажена. Вона непомітно накрила Перстень Першородних серветкою.
​— Герцог Валуа, — сказала вона, злегка схиливши голову. — Лорда-протектора тут немає. Він зайнятий державними справами.
​Валуа ступив кілька кроків углиб кімнати. Його погляд зупинився на скрині з древніми реліквіями. Він підійшов ближче й протягнув руку, щоб торкнутися бронзового кинджала.
​— Цінні речі, — мовив він, примружившись. — Старий мотлох із підземель. Не розумію, навіщо Каелю знадобилося реставрувати це сміття. Чи можливо... у цих речах є якийсь інший сенс, про який Рада не знає?
​— Лорд-протектор вважає, що історія Імперії повинна зберігатися у належному стані, ваша світлість, — спокійно відповіла Лія, стаючи між герцогом і столом. — Я лише виконую свою роботу.
​Валуа повільно підвів очі на неї. Його погляд був холодним і вивчаючим.
​— Ви дуже смілива дівчина, майстрине Вальдес, — прошепотів він, підходячи до неї впритул. — Але у палаці сміливість часто плутають із дурістю. Ви знаєте, що магія Тіні — це гріх? Що навіть торкатися речей, які належали проклятим магам — це небезпека для душі?
​— Я вірю у магію Світла, ваша світлість, — збрехала Лія, дивлячись йому прямо в очі. — І я вірю в те, що реставрація — це спосіб очистити ці речі від минулого скверни.
​Валуа засміявся — тихим, сухим сміхом, від якого у Лії мороз пішов по шкірі.
​— Очистити? Ніщо не може очистити те, що було прокляте від народження, — він нахилився до неї ближче, і Лія відчула нудотний запах дорогих парфумів із нотками гвоздики. — Пам'ятайте про це, дівчино. Каель може здаватися непереможним, але Світло не терпить фальші. І коли він впаде... всі його слуги впадуть разом із ним.
​Він розвернувся і попрямував до виходу. Але біля самих дверей зупинився і додав:
​— Я спостерігатиму за вами, Ліє Вальдес. Дуже уважно.
​Коли двері за герцогом зачинилися, Лія відчула, як у неї підкошуються ноги. Вона опустилася на підлогу поруч зі столом.
​Візит Валуа був не випадковим. Він підозрював. Він шукав будь-який привід, щоб вдарити по Каелю. І якщо він дізнається, що нова майстриня — це не просто реставраторка, а маг Тіні, їх обох стратять на Вівтарі Світла наступного ж дня.
​Часу залишалося все менше.
​Настав вечір.
​Сонце опустилося за горизонт, зафарбувавши небо над столицею у криваво-червоні кольори. У східному крилі палацу панувала напівтемрява.
​Лія сиділа біля заповненого перстнем артефакту, коли двері знову відчинилися. Цього разу це був Каель.
​Він зайшов швидко, його хода була важкою. Обличчя лорда-протектора було блідим, а на шиї чорні вени вже виразно проступали під шкірою, піднімаючись до вилиць. Напад Вигорання був у самій розпалі.
​Він не сказав жодного слова. Він просто підійшов до столу й подивився на Перстень Першородних.
​Камінь сяяв глибоким, фіолетовим світлом.
​Каель простягнув тремтячу руку й схопив перстень.
​Миттєво між його долонею та артефактом спалахнув потужний потік темної магії. Фіолетові струмені ковзнули по його руці, всотуючись у шкіру, поширюючись по всьому тілу. Лія бачила, як обличчя Каеля спотворилося від суміші болю й полегшення.
​Чорні вени на його шиї почали бліднути й зникати. Золоте, засліплююче сяйво у його очах пригасло, поступаючись місцем глибокому бурштиновому кольору. Його дихання вирівнялося.
​Він заплющив очі й зробив глибокий вдих, спираючись руками об стіл.
​— Ти зробила це... — тихо мовив він, його голос більше не тремтів.
​— Я дотрималася своєї частини угоди, — відповіла Лія, підводячись із крісла. Вона все ще відчувала слабкість після виснажливої процедури. — Тепер ваша черга, лорд-протектор.
​Каель розплющив очі й подивився на неї. У його погляді більше не було тієї холодності, з якою він зустрів її минулої ночі. У ньому з'явилося щось нове — повага, змішана з глибоким здивуванням.
​— Валуа був тут, — сказала Лія, вирішивши не зволікати. — Він шукав вас. Він дивився на реліквії. Вн знає, що ви щось приховуєте.
​Каель стиснув кулак із перстнем.
​— Я знаю. Мої шпигуни повідомили, що він збирає позачергове засідання Ради Світла на післязавтра. Він хоче поставити питання про перевірку магічного стану лорда-протектора.
​— Він хоче змусити вас пройти Ритуал Очищення, — здогадалася Лія, розширивши очі від жаху.
​Ритуал Очищення був найвищим випробуванням для магів Світла. Людина мусила встати в центр Вівтаря Світла і пропускати крізь себе чистий потік магії протягом п'яти хвилин. Для здорового мага це було випробуванням. Для Каеля, чиї судини були випалені, а в крові шуміла темна магія персня... це була вірна смерть.
​— Якщо я відмовлюся від ритуалу, це буде визнанням провини, — сказав Каель. — Рада оголосить мене єретиком і позбавить влади. Якщо погоджуся — я згорю на вівтарі на очах у всієї аристократії.
​— Є третій варіант, — тихо мовила Лія.
​Каель подивився на неї.
​— Який?
​— Знайти те, що Валуа приховує сам, — сказав Лія, роблячи крок до нього. — Жоден політик у цьому палаці не є чистим. Якщо він так сильно прагне влади, значить, у нього є свої таємниці. Дайте мені доступ до його приватного архіву у західному крилі. Завтра вночі.
​Каель хитнув головою.
​— Західне крило охороняється краще, ніж мої власні покої. Там стоять рунічні пастки, які реагують на найменший подих темної магії. Ти не зможеш пройти туди одна.
​— Тоді ви підете зі мною, — рішуче відповіла Лія.
​Каель застиг. Він дивився на цю дівчину — тендітну, бліду від виснаження, але із вогнем у зелених очах, який не змогла загасити навіть уся сила Імперії.
​— Ти пропонуєш лорду-протектору проникнути у кабінет власного міністра як злодієві? — у його голосі з'явилися ледь помітні іронічні нотки.
​— Я пропоную вам вижити, Каелю, — відказала вона. — І зберегти життя тим, за кого ви відповідаєте.
​Каель повільно опустив руку з перстнем. Він підійшов до неї впритул. Лія відчула, як від нього знову віє теплом, але цього разу це було не болісне полум'я, а приємне, захисне сяйво.
​— Ти дивовижна жінка, Ліє Вальдес, — прошепотів він, і в його очах спалахнуло щось таке, від чого серце Лії зробило божевільний стрибок у грудях. — Ти ненавидиш мене всією душею, але ризикуєш життям, щоб урятувати мій ворожий престол.
​— Я роблю це не заради вашого престолу, — відвернулася вона, відчуваючи, як її щоки палають. — Я роблю це заради свого народу. Якщо впадете ви — Валуа знищить їх усіх.
​— Можливо, — м'яко мовив Каель. — А можливо, ти починаєш розуміти, що світ не ділиться лише на чорне та біле.
​Він розвернувся і попрямував до дверей.
​— Завтра вночі, о другій годині. Будь готова. Ми підемо у західне крило разом.
​Коли Каель вийшов, Лія підійшла до вікна. За вікном у нічному небі палали рунічні вежі Алабастрового Палацу. Вони сяяли яскравим, безапеляційним Світлом.
​Але тепер Лія знала: всередині цього Світла ховалися найкоротші й найнебезпечніші тіні. І завтра вночі їй доведеться пірнути у найглибшу з них.