Розділ 30. Таємничий незнайомець

 Вода у фонтані шуміла та вітер у парку був прохолодним, намагаючись заглушити стукіт мого серця, але марно. Я сиділа на краєчку лавки, майже не спираючись на спинку, і нервово споглядала на годинник у телефоні кожні дві хвилини.

Пройшло вже п'ятнадцять хвилин від зазначеного часу. Ніхто не підходив.

У голові кружляв вихор думок. Хто це міг бути? Навіщо це все? Чи знає ця людина про фотографії? А якщо це просто чийсь жорстокий жарт? Мої пальці сильніше стиснули телефон, а травмована рука, яку я сховала в кишеню тренча, нила від напруги.

Намагаючись хоч трохи заспокоїтись, я глибоко вдихнула і обережно озирнулася. І одразу відчула, як внутрішня паніка почала відступати.

Через пару метрів, навпроти фонтану, на лавці сидів Максим Андрійович. Він здавався абсолютно розслабленим, повністю зануреним у свої справи. На його колінах лежала велика чорна папка, з якої він уважно переглядав якісь папери. Для всіх перехожих він був просто зайнятим викладачем, що вирішив попрацювати на свіжому повітрі. Але я бачила, як раз у раз його погляд, різкий і контролюючий, ковзав поверх аркушів, скануючи простір навколо мене.

Він був тут. Він тримав усе під контролем.

Коли я усвідомила, що не сама чекаю на цю таємну людину, мені стало набагато легше. Усередині розлилося тепло. Я змогла зібратися з думками, адже поруч був чоловік, у якому я була впевнена. Чоловік, який, попри всю свою суворість і статус, кинув усе, щоб захистити мене. Невже мої думки про нього змінилися?

Я опустила голову, розглядаючи червоне запʼястя постраждалої руки, і непомітно для самої себе м'яко усміхнулася, згадуючи його губи на моїй руці всього пів години тому. Здається, цей льодяний декан справді почав мені подобатись так сильно, що це межувало з божевіллям.

— Вибачте, ви Катерина Левченко?

Чийсь бадьорий голос вирвав мене з роздумів. Я здригнулася і різко підняла голову, чекаючи побачити будь-кого: злого Демиденка, стурбованого Дениса чи суворого декана.

Але переді мною стояв зовсім незнайомий для мене хлопець у яскравій куртці. А в руках він тримав величезний, розкішний букет неймовірно красивих голубих гортензій.

Я зацікавлено, нічого не розуміючи, подивилася то на курʼєра, то на квіти, і знову на курʼєра. 
— Перепрошую, що? — перепитала я, кліпаючи очима.

— Я питаю, ви Катерина Левченко? — ще раз терпляче повторив хлопець, звіряючись із якимось електронним планшетом.

— Так... так, це я, — невпевнено кивнула я, все ще не вірячи в те, що відбувається.

— Ооо, тоді це для вас просили передати! — з широкою посмішкою курʼєр простягнув мені букет квітів.

Я машинально схопилася на ноги. Моя здорова рука потягнулася до квітів, але я завмерла на півдорозі. — Нічого не розумію... А хто просив передати?

Хлопець плавно, але наполегливо передав букет мені. Голубі пелюстки були ніжними, а запах приємний нагадуючи мені про весну.

— От це я не знаю, — безтурботно знизав плечима хлопець. Він розщепив свою чорну поясну сумку і почав там щось шукати. — Нам про таке на роботі ніхто не повідомляє. Анонімна доставка. А, ось! До речі, і це також для вас.

Він дістав із сумки акуратний, білий конверт без жодних написів і передав його мені. Я нехотячи, у повному розгубленості, прийняла конверт.

— Бажаємо вам гарного дня! — з тією ж черговою, привітною посмішкою промовив хлопчина і, не чекаючи моїх подальших розпитувань, швидко розвернувся й пішов у напрямку головної алеї.

Я залишилася стояти посеред парку. Вітер ворушив пелюстки гортензій та мої роздуми. Я стояла, тримаючи в одній руці цей величезний, несподіваний букет, а в іншій — невідомий білий конверт. Моє серце знову почало битися частіше. Я обережно, намагаючись не робити різких рухів, кинула погляд у бік лавки, де сидів Максим Андрійович.

Він уже не вдавав, що читає папери. Чорна папка була різко закрита, а сам Максим повільно підводився з лавки. Його висока постать випромінювала таку важку, стриману лють і тривогу, що мені на мить захотілося сховатися. Його погляд був прикутий спочатку до розкішних квітів, а потім — до моїх тремтячих пальців, які стискали конверт.

Він підійшов швидко, широкими, впевненими кроками. Коли він зупинився поруч, я відчула, як прохолодне повітря навколо нас буквально наелектризувалося.

— Давай відкриємо та дізнаємося, хто це, — тихо, але дуже м’яко промовив Максим, заглядаючи мені в очі. Його голос заспокоював, хоча я і відчуваю його власне хвилювання. — Якщо тобі страшно, я можу відкрити лист замість тебе. Зробити це?

Я подивилася на невідомий поштовий конверт у своїх руках. Пальці зрадницьки тремтіли, а серце, здавалося, готове було пробити грудну клітку. Мені справді було страшно. Страшно побачити там підтвердження своїх найгірших побоювань. Це не схоже на мене… я знаю. Але саме зараз в мене дивні відчуття.

Притискаючи важкий букет здоровою рукою до себе, я протягнула білий конверт до рук Максима.

— Я не наважусь, — прошепотіла та дивлячись  тихим благанням на чоловіка навпроти себе. — Будь ласка, зроби це замість мене.

Він обережно забрав з моїх рук конверт, ніжно торкаючись своїми теплими пальцями до моєї руки. Цей дотик подіяв як заспокійливе — я відчула, що під його захистом мені нічого не загрожує. 

Тут і зараз, Максим упевненим рухом надірвав край конверта, дістав звідти акуратно складений аркуш паперу і розгорнув його. Його очі швидко забігали по тексту. Він просто мовчав… Що ж там таке?

Я затамувала подих, спостерігаючи за тим, як обличчя Максима Андрійовича миттєво кам'яніє. Він мовчки повернув аркуш так, щоб я теж могла прочитати короткі надруковані рядки:

«Ніжний колір квітів — для найніжнішої дівчини в світі. Твоя таємниця в безпеці… поки що. Сподіваюсь, ти сьогодні не сильно постраждала. Чекаю на нашу скору зустріч…»

Ця записка в одну мить поставила в глибокий, глухий ступор і мене, і Максима.

Світ навколо мене ніби втратив усі звуки. Шум води у фонтані перетворився на фоновий білий шум. Я дивилася на ці літери, і в моїй голові крутилася лише одна думка: «це кінець!»