Розділ 28. Пропозиція

Я тільки хотіла щось відповісти про вечерю, як раптом у двері гуртожитку постукали. Стук був коротким, чітким і владним.

Ми з Ліною перезирнулися. Вона здивовано підвелася: 

— Кого це принесло в такий час?

Ліна підійшла до дверей і різко смикнула ручку. Побачивши, хто стоїть на порозі, вона не злякалася і не знітилася. Навпаки — її обличчя розпливлося в такій знайомій, веселiй і трохи хитрій посмішці. Вона невимушено сперлася плечем об одвірок, заглядаючи йому в очі з чисто сестринською грайливістю.

— Ой, які люди! Максиме Андрійовичу, невже ви вирішили особисто проконтролювати порядок у жіночому блоці? — засміялася вона, склавши руки на грудях. — А де ж ваша сувора викладацька папка? Чи ви до нас на чай без запрошення?

Максим Андрійович навіть не посміхнувся. Його погляд залишався холодним і офіційним, хоча в глибині очей на мить мильгнуло роздратування від такої фамільярності при студентці. Він заповнив собою весь простір вузького коридору.

— Ліно, припини цей балаган, — обірвав він її низьким, суворим голосом. — Я тут у справі.

Він без запрошення переступив поріг і одразу знайшов поглядом мене. Його обличчя миттєво змінилося — суворість зникла, поступившись місцем такій глибокій стурбованості, що в мене всередині все перевернулося. Максим підійшов ближче до мого ліжка, ігноруючи Ліну, яка невдоволено пирхнула за його спиною.

— Катю, як твоя рука? — запитав він, і його зазвичай залізобетонний голос прозвучав м'якше. Він опустив очі на мою еластичну пов'язку. — Тетяна Іванівна оглянула? Перелому немає?

— Все добре, Максиме Андрійовичу, — тихо відповіла я, намагаючись не дивитися на нього. — Зв'язки розтягнула. Медсестра зробила укол, уже майже не болить.

— Потрібно було одразу йти в травмпункт, а не сидіти тут, — невдоволено зауважив він, але в цій суворості ховалася чиста, концентрована турбота. Його пальці на мить сіпнулися, ніби він хотів торкнутися моєї руки, але він вчасно стримався.

Ліна тим часом підійшла до столу, грайливо підкинувши в руці вівсяне печиво. 

— Ой, та ладно тобі, братику, не нагнітай! — вона навмисно виділила слово «братику», кинувши швидкий погляд на мене, але тут же знову переключилася на Максима. В її очах спалахнув хижий вогник цікавості. 

— Краще розкажи, що там на кафедрі? Чим закінчився ваш допит віч-на-віч? Що Денис із Максом не поділили? Вони хоч живі там залишилися після твого кабінету?

— Ліно, це не твоя справа. Пацанячі розборки на фоні особистої неприязні. Питання закрите, — Максим повільно повернувся до сестри. Його обличчя знову стало непроникною маскою. 

— Ну як це не моя? — Ліна обурено відповіла, підходячи до нього впритул і заглядаючи знизу вгору. — Демиденко разом з Денисом ледь коридор не рознесли. Макс, ну не будь букою, розкажи! Демиденка відрахують? Що насправді сталося?

— Я сказав — закрили тему, — у голосі Максима почувся метал, який зазвичай змушував замовкнути навіть найнахабніших студентів. — Якщо у тебе так багато вільного часу на плітки, то чому ти не на парі? Наскільки я пам'ятаю, у твоєї групи зараз семінар.

— Ой, почнеться зараз... — Ліна закотила очі й невдоволено склала руки на грудях. — Ти прямо як тато розмовляєш. Семінар не вовк, в ліс не втече. Я взагалі-то подругу доглядаю! Маю ж я проявити солідарність?

— Твоя «солідарність» зараз заважає Катерині відпочивати, — відрізав Максим, знову переводячи стурбований погляд на мене. — Їй потрібен спокій, а не твої розпитування.

Між братом і сестрою буквально іскри летіли. Ліна ображено піджала губи, розуміючи, що витягнути бодай якесь слово про бійку чи документи з Максима просто нереально — він стояв як скеля.

— Гаразд, занудо, — пирхнула Ліна, але тут же хитро посміхнулася, вирішивши зайти з іншого боку. — До речі! Раз уже ти тут... Я щойно запросила Катю до нас на сімейну вечерю в ці вихідні. Мама готує качку. Ти ж також будеш, правда? Оце й познайомишся з моєю найкращою подругою ближче, в неофіційній обстановці.

Максим завмер. На його обличчі не здригнувся жоден мускул, але я помітила, як ледь помітно звузилися його зіниці. Він повільно перевів погляд на мене, і в цьому погляді пронеслося стільки емоцій: від шоку до прихованого, майже божевільного виклику.

— Сімейна вечеря? — перепитав він, і в його голосі прозвучала ледь помітна, небезпечна посмішка. — Що ж... Катерино, це чудова пропозиція. Тобі справді варто прийти. Наша мама вміє приймати гостей. Сподіваюся, твоя травма не завадить нам... поспілкуватися.

Я відчула, як мої щоки зрадницьки спалахують вогнем під цим важким, палким поглядом. Ліна задоволено посміхнулася, абсолютно впевнена, що вона виграла цю маленьку суперечку, навіть не підозрюючи, яку вибухівку вона щойно заклала на цей сімейний вечір.

Я відчула, як мої щоки зрадницьки спалахують вогнем під цим важким, палким поглядом. Ліна задоволено посміхнулася, абсолютно впевнена, що вона виграла цю маленьку суперечку, навіть не підозрюючи, яку вибухівку вона щойно заклала на цей сімейний вечір.

Я тільки відкрила рот, щоб хоч щось відповісти про вечерю і збити цю нестерпну напругу, як тишу кімнати раптово розірвав гучний звук мого мобільного. Телефон, що лежав на столі біля вікна, вібрував і підстрибував, привертаючи до себе загальну увагу.

Ліна, яка стояла найближче до столу, з готовністю підхопила апарат. Вона кинула погляд на екран, і її брови здивовано злетіли вгору. Вона повільно підійшла до мого ліжка, протягуючи мені мобільний.

— Дивно, це якийсь невідомий номер, — протягнула вона, не поспішаючи віддавати телефон. В її очах знову спалахнув отой хижий вогник прискіпливої цікавості. — Цікаво, і хто це тобі дзвонить у такий час?

Почувши слова сестри, Максим Андрійович ледь помітно напружився. Його погляд, до цього спрямований виключно на мене, став ще більш пронизливим. Він уважно подивився на мене, очікуючи моєї реакції. В його очах читалися ревнощі навпіл із тривогою — він явно намагався вгадати, чи не черговий це випадок від Дениса або Демиденка.