Розділ 27. Турбота від подруги

  В кабінеті запала оглушлива, важка тиша. Сергій Петрович усе ще обурено сопів біля дверей, а декан Микола Васильович важко зітхнув, знімаючи окуляри й утомлено потерши перенісся.

Я стояла посеред кімнати, майже не дихаючи. Рука пульсувала від гарячого болю, але це було ніщо порівняно з тим заціпенінням, яке охопило мене через ту бісову фотографію. Невже це все? Невже нас викриють?

Микола Васильович підвівся з-за свого масивного столу. Проте замість крику чи нових звинувачень, його суворий погляд раптом змінився на батьківську, щиру турботу. Він підійшов ближче і м'яко торкнувся мого плеча.

— Катерино, ну як же ти так... — тихо й по-доброму промовив декан, хитаючи головою. — Ти ж у нас одна з найкращих студенток, гордість факультету. Навіщо ти полізла розбороняти цих розбишак? Подивись на себе, ти ж уся бліда.

— Я... я просто не хотіла, щоб вони повбивали один одного, Миколо Васильовичу, — ледь чутно відповіла я, і мій голос зрадницьки здригнувся.

— Горе ти моє, миротворець, — декан обережно перевів погляд на мою праву руку, яку я так запекло притискала до грудей. Зап'ястя вже помітно набрякло і посиніло. — Так, Сергію Петровичу, ідіть на пару, я сам тут розберуся. А ти, Катю, негайно йди до медпункту. Нехай Тетяна Іванівна огляне твою руку, там може бути серйозний вивих або, не дай Боже, тріщина. Йди, дитино, не сиди тут. Твоєї вини в цьому безглуздому скандалі немає, я все зрозумів. Про стажування не хвилюйся, документи вже підписані, твоїй репутації нічого не загрожує.

— Дякую, Миколо Васильовичу, — прошепотіла я, відчуваючи, як до горла підступає клубок сліз — не від болю, а від сорому перед цим чоловіком, який так щиро мене захищав, навіть не підозрюючи, хто саме був тією брюнеткою на скандальному знімку.

Я на автопілоті вийшла з деканату й попрямувала на перший поверх, де розташовувався медпункт. Коридори університету вже спорожніли — почалася пара, і навколо панувала тиша, яка лише посилювала мою паніку.

В медпункті пахло спиртом, травами та медикаментами. Старша медсестра, Тетяна Іванівна, швидко й без зайвих слів посадила мене на стілець. Вона діловито оглянула моє зап'ястя, змусивши мене кілька разів сичати від болю, коли її пальці торкалися набряку.

— Ну, перелому немає, Катрусю, але зв'язки ти розтягнула сильно, — винесла вердикт вона, накладаючи мені тугу еластичну пов'язку. — Зараз зроблю знеболювальний укол, накладу холод і посидиш тут хвилин тридцять, відпочинеш. Обличчя на тобі немає.

— Дякую... — тихо відповіла я, підставляючи плече під голку.

Коли медсестра відійшла до своєї шафки, я залишилася наодинці зі своїми думками. Я сиділа на кушетці, притискаючи до забинтованої руки холодний компрес, і дивилася в одну точку. Телефон лежав на колінах. Екран був темним.

Усередині все переверталося від дикого, неконтрольованого страху. Що зараз відбувається на кафедрі? Що Максим Андрійович робить із Денисом та Максом? Якщо Демиденко почне копати глибше, якщо він зрозуміє, що брюнетка — це я, і розкаже про все декану...

Я згадала його нічне повідомлення, його гарячі губи всього кілька хвилин тому в кабінеті, його слова про ключ від серця... І ось тепер усе це могло розлетітися вщент через брудну помсту та інтриги. 

Тетяна Іванівна вийшла в сусідню кімнату, залишивши мене наодинці з моїми власними страхами. Холодний компрес уже не так припікав шкіру, але зап'ястя все одно нило. Раптом двері медпункту різко відчинилися, і всередину буквально влетіла Ліна.

Її обличчя було блідим, очі розширені від хвилювання, а дихання збилося, наче вона бігла сюди через три поверхи.

— Катю! Боже мій, Катюш! — вона підскочила до моєї кушетки й одразу впала на коліна поруч, тягнучи руки до моєї забинтованої пов'язки, але в останній момент побоялася торкнутися. — Що сталося?! Я йшла коридором повз деканат і випадково почула, як Микола Васильович обговорював з іншим викладачем якусь дику ситуацію. Він сказав, що постраждала Левченко і вона зараз у медпункті... Я ледь серце не впустила! Яка бійка? Хто тебе зачепив?

Вона дивилася на мене з такою щирою, майже материнською турботою, що на мить мені стало ніяково від власних підозр. Але в глибині її зіниць, за цією панікою, я чітко розгледіла дещо ще. Вона відчайдушно хотіла знати, що саме розповів Денис у кабінеті декана.

— Усе нормально, Ліно, — тихо сказала я, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально спокійно й непримушено. — Просто Денис із Максом Демиденком здуріли. Зчепилися в коридорі як півні через якісь свої старі терки. Я дурна полізла їх розбороняти, ну й Денис випадково мене штовхнув. Невдало впала на паркет.

— Денис?! Штовхнув тебе?! — Ліна аж задихнулася від обурення, і її голосі прокинулася звична емоційність. — Та як він посмів! Такий правильний, правий лідер курсу, а руку на дівчат піднімає! Катю, вони зовсім з глузду з’їхали? Через що вони побилися? Ну не просто ж так Денис налетів на Макса прямо біля аудиторій? Про що вони кричали в деканаті, ти чула?

Я затримала погляд на її обличчі на секунду довше, ніж зазвичай. Перед очима знову постала картина: Ліна емоційно щось доводить Максу біля вікна всього двадцять хвилин тому.

— Та я й сама до кінця не зрозуміла, — збрехала я, не кліпнувши оком, і втомлено відкинулася на подушку. — Денис притягнув якусь папку з документами, кричав, що Макс його підставив, украв щось із кабінету Павленка... Якась повна нісенітниця. Потім Максим Андрійович забрав їх обох до себе на кафедру, щоб розібратися без міліції та відрахування. Короче, пацанячі розборки. Мене більше моя рука хвилює, ніж їхні дурні таємниці.

Почувши про «папку з документами» та те, що хлопці зараз на кафедрі у Савченка, Ліна ледь помітно ковтнула повітря. Вона швидко опустила очі, ніби розглядаючи малюнок на лінолеумі, і поспіхом закивала:

— Так, так, звісно... Господи, які ж вони ідіоти, Кать. Ну нічого, Максим Андрійович їм швидко мізки на місце вправить, він церемонитися не буде. Головне — це ти і твоя рука. Добре, що хоч Павленко адекватний, тебе не звинуватив.