Розділ 26. Карти на стіл

Його зазвичай непроникне обличчя зараз виглядало так, наче було висічене з каменю. Щойно він помітив, як я притискаю до себе руку, і побачив розбите обличчя Макса, він раптово зробив крок уперед. Його сірі очі потемніли від стримуваного гніву.

— Що у вас сталося? — різко й владно запитав Максим Андрійович, дивлячись прямо на хлопців.

Сергій Петрович, важко дихаючи після бігу коридорами, виступив уперед і емоційно замахав руками: 

— Максим Андрійович, Микола Васильович, ці двоє побилися через цю дівчину! Прямо біля аудиторій! Де? Де?! Та в самому престижному вищому навчальному закладі! За мої роки практики це вперше! Вони мають бути виключені з університету назавжди! Без права поновлення!

Декан насупився ще дужче, покрутив у руках дорогу ручку й заперечливо похитав головою: 

— Ну, Сергію Петровичу, чому так радикально? Давай спочатку вислухаємо та дізнаємося причину цієї ситуації. Ми не можемо розкидатися студентами студради без розбору.

— Ми уважно слухаємо, — холодно підтримав Максим Андрійович, і від його крижаного тону мені захотілося стиснутися в клубок. — Хто перший почне? Можливо, ти, Демиденко? Що в тебе з губою?

Макс, який до цього судорожно витирав кров рукавом, раптово випрямився. В його очах промайнула паніка, яку він спробував приховати за маскою повної невинуватості. 

— Максим Андрійович, я взагалі без поняття! Я просто йшов на пару, розмовляв із Катею, як Денис раптово налетів на мене з кулаками! Я не розумію, чому він напав! Він просто неадекватний!

Декан повернувся до Дениса. Той стояв, затиснувши лямку рюкзака, і на всі запитання лише запекло мовчав, опускаючи голову. Його щелепи були міцно стиснуті.

— Денисе, я чекаю на пояснення, — суворо промовив Павленко, постукуючи пальцями по столу. — Якщо ти будеш мовчати, я прямо зараз дзвоню твоєму впливовому батькові. Ти ж знаєш, що він з тобою зробить за таку ганьбу. Його терпіння не гумове, і тут тебе ніхто не буде тримати та по голові гладити за те, що ти натворив! Твоє прізвище тебе не врятує.

При згадці про батька Денис ледь замітно здригнувся. Напруга в його плечах досягла піку. Павленко перевів важкий погляд на мене: 

— Як ти опинилася в цій неблагополучній компанії? Може, хоч ти, Катерино, поясниш, що тут до чого?

У мене всередині все захололо. Я чітко розуміла, що зараз на кону стоїть не просто мій виліт з університету, а й омріяна, престижна практика в Logistics Global, яку Максим так важко для мене виборював. Подивившись декану прямо в очі, я змусила свій голос звучати твердо, розповідаючи лише чисту правду: 

— Миколо Васильовичу, я просто опинилася поруч. Між хлопцями виникла раптова сварка, і я намагалася захистити їх двох, стала між ними, щоб вони не побилися. Це сталося випадково.

В цей момент Максим Андрійович дуже уважно, з прихованим болем і люттю поглянув на те, як я судорожно тримаюся за травмовану руку. Його пальці на секунду стиснулися в кулаки, але він змусив себе залишитися на місці.

— Досить! — раптово перебив Денис, не витримавши. Його голос прозвучав глухо, але рішуче. — Я не зміг себе стримати. Катю, вибач, це моя провина, що ти постраждала.

Він без жодних вагань зняв рюкзак, розстебнув його і дістав товсту канцелярську папку, на яку зверху впевнено поклав чорну флешку. Денис зробив крок вперед і з гуркотом опустив усе це на стіл декана.

— Це документи, які нещодавно вкрав Макс із вашого кабінету, Миколо Васильовичу, — твердо заявив Денис, вказуючи пальцем на блідого Демиденка. — А на флешці — відеодоказ із камер адміністрації, де чітко видно його обличчя.

Павленко швидко притягнув до себе папку, відкрив її і з подивом вставив флешку в комп'ютер. Його очі розширилися від шоку. 

— Що за... Демиденко, це твій підпис на обхідних листах з архіву? І це ти на відео?!

— Це неправда! — закричав Макс, який до цього стояв як укопаний. Його голос зірвався на писк. — Це монтаж! Фейк! Денис усе підлаштував, щоб відвести від себе підозру! Він краде документи, а на мене наговорює! Не вірте йому!

— Ах ти ж паскуда... — процідив Денис, але замість бійки дістав із кишені свій телефон. — Є ще дещо цікаве. Миколо Васильовичу, Максиме Андрійовичу... Макс, використовуючи мій зламаний акаунт, зробив розсилку створеного допису. Тримайте.

Денис зробив крок до Максима Андрійовича і передав телефон прямо йому в руки, вказуючи на роздруковані скріншоти, які він встиг зробити.

Я затамувала подих, спостерігаючи за реакцією Максима. Коли він подивився на екран, його обличчя на мить зблідло, а погляд став шаленим. На фотографіях, знятих крізь причинені двері, було чітко видно, як він у своєму кабінеті пристрасно обіймає та цілує брюнетку. Величезне щастя, що через ракурс та тіні обличчя дівчини і її риси не було видно, але підпис під фото б'яв під дих: «Як же гарно відпочивають наші викладачі».

Максим Андрійович коротко, на одну розривну секунду подивився на мене, і в його очах промайнув справжній жах за мою долю. Потім він різко перевів погляд на Дениса: 

— Як це розуміти? Що за нісенітниці?!

Денисовий телефон пішов по колу. Сергій Петрович і декан Павленко втупилися в екран. У мене всередині все просто обірвалося. Земля почала уходити з-під ніг. Це був кінець. Справжній, безжальний кінець усього. Я розуміла, що на тих фотографіях — я. Жіноча інтуїція підказувала, що якщо хтось дізнається правду, моє життя зруйнується в одну мить. Я дивилася на Максима Андрійовича великими, повними сліз та надії очима, благаючи про допомогу.

— Я вчасно помітив, що з моєї сторінки пішла розсилка, — продовжував Денис, важко дихаючи. — І зміг видалити це з соцмереж за кілька хвилин. Але декілька тисяч людей в університеті все ж встигли це побачити і переслати один одному!

— Це все брехня! — знову заверещав Макс Демиденко, розуміючи, що його притисли до стіни. — Це Денис усе створив! Він мене підставив!

Макс із кулаками кинувся на Дениса, вони знову почали штовхатися, ледь не збиваючи стільці та збираючись продовжити бійку прямо перед розгубленим деканом.