Розділ 25. Зміни чи вигнання?

  Пальці все ще міцно стискали телефон із тим самим повідомленням від Максима, я йшла коридором, ледь стримуючи щасливу посмішку. Хотілося якнайшвидше знайти Ліну, поділитися з нею новиною про те, що договір нарешті підписано, і просто розказати про ранкову брюнетку її брата, яка виявилася звичайною колишньою одногрупницею нашого суворого професора.

Я згорнула за поворот, що вів до крила нашої кафедри, і  раптово застигла, машинально відступивши назад, за виступ стіни.

Неподалік від великого панорамного вікна стояли двоє. Ліна та Макс Демиденко. Вони стояли дуже близько один до одного, і Ліна щось емоційно, але дуже тихо йому доводила, активно жестикулюючи. Макс хмурився, переминався з ноги на ногу і замислено чухав потилицю, слухаючи її з напрочуд серйозним виразом обличчя — абсолютно нетиповим для його звичного щоденного образу.

Я здивовано підняла брови. Перша думка, яка спала мені на розум, викликала в мене легку посмішку: «Ну нічого собі! Невже Макс знову наважився освідчитися Ліні в коханні?». Він же бігав за нею ще з першого курсу, постійно вигадуючи якісь безглузді підкати. Схоже, хлопець вирішив скористатися моментом і пішов у наступ.

Вирішивши розрядити атмосферу і трохи підколоти друзів, я впевнено вийшла з-за повороту і з веселою усмішкою попрямувала до них.

— Ох, голубки, що, вже пари прогулюєте? — гукнула я, підходячи ближче. — А хтось же буквально пів години тому бідкався, що декан Павленко сьогодні злий як пес!

Реакція Ліни виявилася миттєвою і зовсім не такою, як я очікувала. Подруга аж здригнулася від мого голосу і різко відійшла від Макса, наче її вдарило струмом. 

— К-катя?.. — затинаючись, промовила Ліна, і на її обличчі з'явилася якась дивна, вимучена посмішка,— Ой, а ти вже звільнилася? Так швидко? А ми тут... ми просто... Ну, я, мабуть, побіжу, мені треба в жіночу кімнату терміново! Побачимося згодом!

Не чекаючи моєї відповіді, Ліна буквально пролетіла повз мене, навіть не дивлячись в очі, і швидко зникла в кінці коридору.

Я розгублено провела її поглядом, абсолютно не розуміючи, про що ж розмовляли ці двоє, і чому вона так поспішає. Але особливого значення цьому я не надала — мало які в них можуть бути секрети? Може, Макс справді бовкнув щось зайве, і їй стало ніяково переді мною.

Та Макс тим часом швидко взяв себе в руки. Він провів Ліну поглядом, важко зітхнув і миттєво перевів тему, широко мені усміхаючись.

— Катюхо! Вітаю з підписанням, чи що там у вас було, — він голосно ляснув мене по плечу, намагаючись говорити максимально невимушено. — Слухай, нам взагалі-то вже бігти на пару треба, викладач ось-ось зайде в аудиторію. Ходімо швидше, бо якщо ми запізнимося після зборів студради, Павленко точно з нас шкуру спустить!

Він буквально підхопив мене під лікоть і потягнув у бік сходів, продовжуючи на ходу засипати якимись дурними університетськими плітками, повністю переводячи тему розмови.

Я йшла за ним, слухала його теревені про розклад і старосту, але десь глибоко в підсвідомості ворухнулося дивне, неприємне відчуття. Щось у цій сцені біля вікна було не так. Щось занадто підозріле.

До аудиторії ми так і не дійшли. Нам залишалося повернути за ріг коридору, як раптом простір розірвав важкий тупий звук — це Денис із силою шпурнув свій рюкзак прямо на підлогу. За мить він, наче розлючений звір, буквально влетів у Макса.

Денис одним ривком скрутив комір його футболки, втискаючи хлопця лопатками в найближчий кут стіни. Очі Дениса налилися кров'ю, дихання було уривчастим, а на шиї напружилися вени.

— Ти, гнидо! — просичав Денис прямо в обличчя переляканому Максу, ледь не піднімаючи його над підлогою. — Ти думав, я не дізнаюся?! Думав, я, як останній лох, буду відгрібати за твої гнілі мутки?!

Я застигла на місці, шокована цією картиною. Що взагалі відбувається? Вони ж найкращі друзі!

— Денисе, пусти! Ти що, з глузду з’їхав?! — Макс спробував вирватися, але Денис тримав його мертвою хваткою. Його обличчя перекосило від люті.

— Денисе, зупинись! Що ти робиш?! — закричала я, кидаючись до них. Я вхопила Дениса за куртку, намагаючись відтягнути його вбік. — Відпусти його, ви збожеволіли обоє?! Про що ви взагалі говорите?!

— Катю, не вмішуйся! — рявкнув Денис, навіть не дивлячись на мене. Його голос зірвався на шалений крик, який відлунням прокотився порожнім коридором. — Цей покидьок має відповісти за те, що вчинив! Він знає, що натворив, і за що зараз отримає!

— Що я вчинив?! Денисе, ти перегрівся! — кричав у відповідь Макс, але в його голосі вже чувся панічний страх.

Я знову спробувала вклинитися між ними, хапаючи Дениса за руку, щоб розборонити цю божевільну суперечку: — Та зупиніться ви! Нас же почують!

— Я сказав — відійди! — розлючений до краю Денис раптово й абсолютно випадково змахнув рукою, намагаючись відштовхнути Макса, але ліктем з усієї сили штовхнув мене в плече.

Я не втримала рівновагу на слизькому університетському паркеті. Скрикнувши, я сильно впала на землю, виставивши вперед праву руку, щоб пом'якшити удар. Гострий, пронизливий біль миттєво прошив зап’ястя та лікоть. Я лише змогла тихо притискати пошкоджену руку до грудей, а ж в очах на мить потемніло.

Але хлопці цього навіть не помітили. Люту хвилю адреналіну Дениса вже неможливо було зупинити.

— Ах ти ж тварюка! — крикнув Денис і з розмаху вліпив Максу кулаком прямо в обличчя.

Звук удару був страшним. Макс відлетів убік, ледь не збивши підлогову вазу, і впав поруч зі мною, тримаючись за розбиту губу, з якої одразу хлинула кров. Денис заніс руку для другого удару, важко дихаючи.

— Що тут відбувається?! А ну припинити негайно! — двері сусідньої аудиторії з гуркотом відчинилися, і до коридору вискочив наш викладач з логістики, Сергій Петрович. — Ви що собі дозволяєте?! Бійка в корпусі?!

Викладач миттєво підскочив до Дениса, перехоплюючи його за плечі та відштовхуючи подалі від Макса. Лише зараз Денис ніби трохи протверезів, переводячи дикий погляд з Макса на мене, що все ще сиділа на підлозі, тримаючись за руку. На його обличчі промайнула секундна провина, але злості було значно більше.