Розділ 24. Ключ від зачинених дверей

Яка ж я була дурна вночі! Повірила кожному слову, розплакалася в його груди, сховала його повідомлення від Ліни, як найбільший скарб... А зранку він грає в куратора року з ефектною брюнеткою.

Коридор біля кафедри здавався нескінченним. Я йшла, карбуючи крок, і з кожним метром моя уявна байдужість танула, як ранковий туман. Образа, ревнощі та злість змішалися в такий щільний клубок, що мені важко було дихати.

Коли підійшла до потрібних дверей. Вони були причинені, і з кабінету лунав низький голосний сміх Валерії Сергіївни.

— Максиме, ти зовсім не змінився, — долетів до мене її м'який, майже муркотливий голос. — Такий же непохитний. Але в Києві сумували за твоїм радикальним підходом.

Мої пальці самі стиснулися в кулаки. Я не збиралася стояти під дверима, як бідна родичка, і підслуховувати. Різко штовхнувши двері, я зайшла всередину, навіть не постукавши.

Вони стояли біля великого столу з документами. Валерія Сергіївна схилилася над паперами, тримаючи в руці ручку, а Максим стояв майже впритул, спираючись стегном на край столу. Побачивши мене, він миттєво випрямився. Його обличчя знову перетворилося на сувору маску, але в глибині сірих очей спалахнуло щось гостре, схоже на полегшення.

— О, Валеріє Сергіївно, знайомтеся, — голос Максима прозвучав офіційно й рівно. — Це Катерина. Наша найкраща студентка з першої п'ятірки рейтингу, про яку я вам розповідав. Вона претендує на ключове місце в проекті.

Валерія повернулася до мене, змірявши поглядом із голови до ніг. Її посмішка була бездоганною, але очі залишалися холодними. 

— Дуже приємно, Катю. Максим Андрійович так запекло захищав вашу кандидатуру на ранковій нараді, що я просто зобов'язана була подивитися на це диво логістики особисто.

Захищав мою кандидатуру? Моє серце зрадницьки йокнуло, але я вчасно згадала, як вона тримала його під лікоть у кав'ярні.

— Взаємно, — відповіла я, злегка посміхаючись та продовжуючи тримати спину рівно. — Я прийшла підписати фінальний договір. Мені сказали, що графіки затверджуються прямо зараз.

— Так, звісно, — Валерія подивилася на свій витончений годинник і повернулася до Максима. — Максе, я відійду до вашого декана на кілька хвилин, заберу мокрі печатки. А ти поки ознайом Катю з додатковими умовами. Потім разом підпишемо.

Вона м'яко пройшла повз мене, залишивши по собі шлейф дорогих парфумів із нотками ванілі. Щойно важкі дубові двері кабінету зачинилися, у кімнаті повисла така оглушлива тиша, що було чути лише гудіння старого комп'ютера.

Я стояла посеред кабінету, міцно тримаючи сумку, і запекло дивилася у вікно, ігноруючи його присутність.

— Катю, — тихо покликав він. Його голос більше не був офіційним. Він звучав низько, з тією самою хрипотою, яка снилася мені всю ніч.

— Я слухаю, Максим Андрійович, — підкреслено суворо відповіла я, не повертаючи голови. — Де підписати? Мені потрібно йти на пару.

Почувся шурхіт кроків. Він підійшов так швидко й беззвучно, що я не встигла зорієнтуватися. Його великі теплі долоні раптово лягли мені на плечі, змушуючи розвернутися до нього обличчям. Я хотіла відійти, але він не дозволив — його хватка була міцною, але водночас неймовірно ніжною.

— Подивися на мене, — владно попросив він, нахиляючись ближче.

— Навіщо? — я з викликом підняла голову, і в моїх очах, мабуть, палало стільки образи, що приховати її було вже неможливо. — Дивіться краще на Валерію Сергіївну. У неї й укладка краща, і підбори вищі, і костюм сидить ідеально. Навіщо вам дивитися на звичайну студентку, яку ви вночі шукаєте в тумані, а зранку навіть не помічаєте в кав'ярні?

На мить на обличчі Максима з'явилося повне здивування, яке вже за секунду змінилося м'якою, ледь помітною усмішкою. Його сірі очі потеплішали, у них спалахнули іскри щирого задоволення.

— Ти ревнуєш, — не запитав, а констатував він, і від його низького голосу по моїй шкірі пробігли сироти.

— Нічого я не ревную! — спалахнула я, намагаючись вирватися з його рук. — Мені взагалі все одно! Я прийшла по договір...

Він не дав мені договорити. Одним різким, палким рухом Максим притягнув мене до себе впритул, врізаючи моє тіло у свої міцні груди. Мої руки автоматично вперлися в його піджак, але він перехопив мої зап'ястя однією рукою, фіксуючи їх, а іншою обхопив моє обличчя, змушуючи дивитися прямо в його потемнілі від пристрасті очі.

— Валерія — це просто координатор з Києва і донька одного з головних акціонерів холдингу, — палко, майже в самі губи прошепотів він, обпалюючи мене своїм диханням. — Вона приїхала з перевіркою, і мені доводиться грати за їхніми правилами, щоб захистити твою кандидатуру. Хтось намагався викреслити тебе зі головних списків студентів та знищив рекомендаційний лист з конференції. Я весь ранок вигризав для тебе це місце, Катю. Тільки для тебе.

Я застигла, заворожена його щирістю. Його серце під моїми долонями калатало як божевільне — так само, як і вночі в парку. Весь мій гнів і захисні бар'єри розсипалися від одного його погляду.

— А чому... чому ти пройшов повз у кав'ярні? — тихо, майже жалібно запитала я, втрачаючи останні краплі самоконтролю та опускаючи руки. — Навіть не глянув...

— Тому що поруч із тобою сидів Денис, — його голос став глухим, а пальці на моїй щоці злегка стиснулися. — Студрада, декан, кав'ярня повно студентів... Якби я затримав на тобі погляд хоч на секунду довше, ніж дозволено, вони б усе зрозуміли. Я не можу підставити тебе під удар, розумієш? Але коли я побачив його руку біля твого плеча... я ледь не розніс той бісовий столик, Катю.

В його очах була така чиста, первісна пристрасть і неочікувана вразливість, що в мене перехопило подих. Цей залізобетонний чоловік зараз виправдовувався переді мною, ризикуючи всім, просто щоб я не думала про нього погано.

— Максим... — прошепотіла я, остаточно здаючись.

Він більше не стримувався. Його губи владно, голодно накрили мої. Це був зовсім інший поцілунок, ніж у парку — без туману і без вагань. У ньому була пристрасть, яка накопичувалася весь цей ранок, ревнощі, які спалювали нас обох, і шалене полегшення. Він цілував мене так, наче намагався довести, що жодна жінка у світі не має для нього значення, окрім мене. Я відповіла на цей порив, заплутавшись пальцями в його густому волоссю, забувши про те, що ми на кафедрі, і що двері в будь-який момент можуть відчинитися.