Розділ 23. Жіночі ревнощі

 Актовий зал університету зустрічав нас гулом десятків студентських голосів та важким, прохолодним повітрям. Студрада збиралася поспіхом: старости судорожно перераховували своїх людей, Макс із Денисом розгортали на перших столах ті самі ватмани, а декан Павленко — старший чоловік із суворим поглядом і сивою шевелюрою — нервово ходив по сцені, раз у раз поглядаючи на годинник.

Ми з Ліною сіли на початку третього ряду. Я витягнула телефон. Рівно десята. У цей самий момент Максим Андрійович мав чекати на мене на кафедрі. Я дивилася на екран, сподіваючись на якесь сповіщення, але телефон мовчав. Ревнощі, які я так старанно намагалася заглушити в кав'ярні, знову підняли голову, але я змусила себе внутрішньо усміхнутися. «Ну звісно, Катю, — подумала я про себе, — ти ж просто прийшла підписати папірець, а не на побачення з головним холостяком факультету. Чому б йому не прийти з групою підтримки?».

— Кать, ти чого застигла і гіпнотизуєш телефон? — Ліна легенько штовхнула мене в плече, схиливши голову набік. — Невже спам від старости виявився таким захоплюючим?

— Дуже захоплюючим, Ліно, — весело відпарувала я, швидко ховаючи смартфон у сумочку і підпираючи підборіддя рукою. — Там пишуть, що якщо ми висидимо цю промову Павленка і не заснемо, нам видадуть по ордену за мужність. Дивись, декан уже підходить до мікрофона, зараз почнеться магія.

Павленко підійшов до трибуни, і залом прокотився оглушливий писк апаратури, змусивши всіх замовкнути.

— Шановні студенти, члени студради! — гучно почав декан. — Прошу хвилину уваги. Сьогоднішні збори екстрені, оскільки наше міністерство спільно з міжнародними партнерами затвердило фінальні списки для стратегічного стажування. Як ви знаєте, провідним куратором цього проекту від нашого університету є Максим Андрійович Савченко.

Почувши його ім'я, я мимоволі вирівняла спину, але одразу ж розслабилася, щоб Ліна нічого не помітила.

— Але оскільки масштаб програми цього року перевищив усі наші очікування, — продовжив Павленко, — головний офіс компанії направив до нас офіційного представника та координатора зовнішніх зв'язків. Прошу зустрічати.

Серце в моїх грудях просто перестало битися, хоча зовні я лише зацікавлено підняла брову. Попереду йшов Максим Андрійович — як завжди, ідеально зібраний, із холодним, непроникним виразом обличчя, на якому не залишилося жодного сліду від нічної ніжності в парку. А поруч із ним, злегка всміхаючись, йшла вона. Та сама елегантна брюнетка з кав'ярні. Без пальта вона виглядала ще ефектніше: строгий темно-синій костюм, який ідеально підкреслював фігуру, і впевнена, майже королівська постава.

— Знайомтеся, — декан вказав рукою на дівчину. — Валерія Сергіївна Волкова. Головний координатор проекту від міжнародного холдингу. Саме вона разом із Максимом Андрійовичем затверджуватиме ваші кандидатури та підписуватиме фінальні договори.

Зал вибухнулку легкими аплодисментами. Денис, який сидів попереду, обернувся до нас із Максом і зловтішно прошепотів: 

— Ну що, я ж казав? Робоча зустріч. Хоча, дивлячись на те, як вона на нього дивиться, роботою там і не пахне. — Я затято проігнорувала Дениса, натомість повернулася до Ліни й абсолютно спокійним, навіть трохи розважливим тоном тихо прошепотіла їй на вухо: 

— Слухай, а Валерія Сергіївна, здається, забула вдома половину свого гардеробу. Тобі не здається, що цей костюм сидить на ній так щільно, ніби її туди зашивали перед самим виходом? Навіть дихати важко, мабуть.

— Ой, Кать, не кажи! — Ліна тихо фиркнула в кулак, стримуючи сміх, і теж нахилилася до мене, — Але дивись, як вона впевнено тримається. Чистий бізнес-шик. Твій професор поруч із нею виглядає як її особистий охоронець.

— Швидше як експонат у музеї, на який їй дозволили подивитися, але чіпати руками заборонили, — тихо пожартувала я, відчуваючи, як за цими шпильками намагаюся сховати дикий укол ревнощів. 

— Дивись-дивись, як вона до нього ближче посунулася. Ще трохи — і вона почне диктувати йому умови не по проекту, а по життю. 

—А мені цікаво інше, — злегка промовчала ч та продовжила, — А у цих контрактах прописано, що координатор має стояти до куратора на відстані менше п'яти сантиметрів? Це для кращого зв'язку з головним офісом?

— Катю, ти просто скануєш її як митний контроль! — прошепотіла Ліна, весело мружачись. — Мені починає здаватися, що ти оцінюєш не її посаду, а конкурентоспроможність.

— Я? — я щиро й невимушено засміялася, хоча всередині все стислося. — Я просто дбаю про престиж нашого університету, Ліно. Не хочу, щоб міжнародні партнери засліпили нашого куратора своєю бездоганною укладкою, і він випадково переплутав мої документи на стажування з чиїмись іншими.

Тим часом Максим Андрійович підійшов до трибуни, збираючись взяти слово. Він окинув зал своїм фірмовим, скануючим поглядом. На секунду його сірі очі зупинилися на мені. На моєму обличчі застигла сувора, але водночас легка, ледь іронічна маска — я не збиралася показувати йому, як сильно мене зачепила ця ситуація. Наш зоровий контакт тривав лише мить, але в його очах знову промайнула та сама важка, темна напруга.

Він помітив, що я прийшла не на кафедру, а сиджу тут. І що поруч зі мною знову сидить Денис.

Валерія Сергіївна зробила крок ближче до Максима і щось тихо шепнула йому на вухо, торкнувшись своїм плечем його рукава. Максим ледь помітно кивнув їй, навіть не відсторонившись.

Моя веселість на мить згасла, поступаючись місцем гострому гніву. Значить, «двері будуть відчинені»? Значить, «почуття схожі»? А сам стоїть на Сцені з красунею-координаторкою, поки я змушена ховати власні ревнощі за жартами.

— Ну що, подруго, — вже серйозніше промовила Ліна, уважно спостерігаючи за моєю мімікою але тихо промовила, — Схоже, у братика з'явилася дуже серйозна персона. І тепер все буде не так легко.
— Ой, Ліно, знайшла за що переживати!, — заспокою її , а сама теж вже встигла себе накрутити, — Ти не знаєш, можливо це його знайома? Чи може з його родини?