Розділ 22. Кава з перчинкою

 Ранок зустрів нас прохолодою і залишками нічного туману, який ліниво розповзався по вулицях міста. Ми з Ліною йшли до університету, весело обговорюючи якусь дурницю, і я вперше за довгий час відчувала дивну легкість. Повідомлення від Максима, яке я всю ніч прокручувала в голові, гріло зсередини.

— Кать, дивись, яка затишна кав’ярня відкрилася прямо біля нашого корпусу! — Ліна раптово вхопила мене за рукав тренча і кивнула на панорамні вікна з теплим жовтим світлом. — Давай зайдемо? У нас ще є двадцять хвилин до пари. Поп’ємо ранкової кави, підбадьоримося.

— Мені дуже подобається твоя ідея, Ліно, — щиро всміхнулася я, відчуваючи, що доза кофеїну мені зараз точно не завадить. — Ранкова кава перед першою парою — це найкраще, що можна було придумати.

Ми штовхнули скляні двері, вловлюючи густий аромат свіжозмелених кавових зерен та випічки. У залі було галасливо, багато студентів ховалися тут від ранкової буденності. Ми ледве знайшли вільний столик у кутку біля вікна і лише встигли всістися на м'які крісла, як Ліна, роздивляючись кав’ярню в пошуках офіціанта, раптово застигла.

Вона легенько штовхнула мене коліном під столом і нахилилася вперед, понизивши голос до шепоту.

— Кать, глянь туди... Тільки не одразу. Там, біля стійки, сидить мій братик. І він не один, а з якоюсь дівчиною. Дивись, як мило вони про щось спілкуються.

Моє серце пропустило удар. Я обережно повернула голову. Справді, за дальнім столиком сидів Максим Андрійович. На ньому знову був бездоганний кураторський костюм, але вся моя увага прикувалася до дівчини поруч з ним. Елегантна, доглянута брюнетка в дорогому пальті щось захоплено йому розповідала, а він уважно слухав, зрідка киваючи. Всередині мене миттєво знялася буря суперечливих емоцій. Хто вона?

— Цікаво, хто це... — почала було Ліна, але не встигла договорити, як над нашими головами зненацька пролунав знайомий, до болю неприємний голос:

— Ооо, дівчата, і ви тут! Яка приємна зустріч.

Ми одночасно подивувалися в бік, звідки лунав чоловічий голос. Перед нами стояв Денис. Його самовпевнена посмішка була на місці, а поруч із ним топтався його друг Макс, який ледве втримував у руках величезні ватмани, креслярські папки та якісь карти.

Побачивши Дениса після всього, що він накоїв, я відчула, як закипає кров. Мені захотілося негайно піти геть.

— Ліно, ходімо вже до університету, нам час, — швидко сказала я, збираючись піднятися з крісла.

— Ти кудись поспішаєш? — заперечила Ліна, чомусь залишаючись на місці і з цікавістю перевела погляд на хлопців. А вони, довго не роздумуючи ні секунди, спритно сіли просто біля нас за один столик, безцеремонно порушуючи наш простір. Денис із нахабним виглядом умостився на диванчику поруч зі мною, майже притискаючись своїм плечем до мого, а Макс із шелестом опустив свої ватмани на стіл і сів навпроти, біля Ліни.

— Давайте вже разом посидимо, поп’ємо кави та й підемо компанією, — першим почав розмову Денис, заглядаючи мені в обличчя, ніби вчора в коридорі нічого не сталося. — Нас все одно всіх разом чекають у студраді.

— Навіщо це? — здивовано запитала Ліна, зсунувши брови.

— А то ти не знаєш нашого декана? — підхопив Макс, намагаючись утримати рулон карти, який зсувався на мою чашку. — Павленко сказав терміново зібрати всіх студентів студради в актовому залі. О десятій годині. Нас із Денисом цей Павленко взагалі заставив самого ранку пертися до канцелярського магазину, щоб оце все притягти для якихось нових плакатів і схем.

Я майже не слухала їхні теревені. Моя увага була прикута до чогось іншого. І також змогла помітити, що в наш бік дивиться Максим Андрійович. Його сірий погляд став крижаним, коли він побачив Дениса, що сидів упритул до мене. Я хотіла відсунутися, встати, подати Максиму якийсь знак, але нічого не змогла зробити — Денис розвалився на пів дивана, повністю блокуючи мені вихід, і продовжував щось активно розповідати Ліні.

Я дуже занепокоїлася, коли побачила, як Максим Андрійович раптом підвівся. Вони розплатилися, і він разом із цією невідомою для мене дівчиною попрямував до виходу — їхній маршрут пролягав прямо повз наш столик, де вся компанія сиділа разом як на долоні.

Коли він проходив мимо, повітря навколо мене, здавалося, замерзло. Він навіть не сповільнив крок. Максим просто пройшов повз, тримаючи свою супутницю під лікоть, але його погляд на секунду зупинився на мені. В ньому не було люті, як учора на кафедрі, але була така глибока, важка напруга, від якої мені стало важко дихати.

— Ого... — Денис свиснув услід парі, коли двері кав’ярні за ними зачинилися. — А в нашого препа, виявляється, непоганий смак. Дуже гарна красуня.

— Реально, — піддакнув Макс, проводжаючи дівчину поглядом через вікно. — Як йому пощастило з такою кралечкою. Фігура — вогонь, та й одягнена на мільйон. Хто вона взагалі така?

Моє серце стиснулося від незрозумілого болю та уколу гострих ревнощів. Я сиділа в роздумах, втупившись у свою каву, і в моїй голові крутилося лише одне питання: «Хто вона для нього?». Поруч так само напружено мовчала Ліна. Вона теж виглядала спантеличеною.

Нарешті, Ліна не витримала, нервово крутячи ложечку в руках, і запитала у хлопців: 

— Слухайте, а чи хтось взагалі знає, хто це за одна? Хто ця дівчина з моїм... з Максимом Андрійовичем?

Денис зневажливо знизав плечима, відкидаючись на спинку дивана й закидаючи руку на край мого крісла, майже торкаючись мого плеча. Я мимоволі здригнулася від цієї близькості, але не рушила з місця, щоб не показувати свою слабкість.

— Та хто її знає, — ліниво протягнув Денис, проводжаючи поглядом автівку Максима, яка щойно рушила з парковки за вікном. — Але на звичайну студентку вона точно не схожа. 

— А мені здалося, вони надто близько стояли, як для робочої зустрічі, — хихикнув Макс, підмигичучи Ліні. — Він її під лікоть тримав так, наче вона кришталева. Кажу ж вам, там щось особисте. Наш Андрійович теж людина, ніщо людське йому не чуже, навіть якщо він зазвичай виглядає як робот.