Розділ 19. Невідомі почуття

— Ви запізнилися на три хвилини, Катерино, — голос був тихим, але від нього по шкірі побігли сироти.

Щойно я переступила поріг, важке повітря кабінету вдарило в обличчя. Максим Андрійович стояв біля вікна, спиною до мене. Його піджак був знятий, а рукави білої сорочки закочені, оголюючи напружені передпліччя.

— Максим Андрійович, те, що ви бачили в коридорі... — почала я, але він різко розвернувся.

Його обличчя, яке ще годину тому випромінювало м’яку турботу, зараз було спотворене люттю. Він не просто був злий — він був у нестямі.

— Досить! — крикнув він так гучно, що я мимоволі здригнулася. — Ви граєтеся в дитячі ігри за моєю спиною! Я попереджав вас про Дениса! Ви вирішили, що мої поради — це порожній звук? Чи, може, вам подобається бути жертвою в руках кожного зустрічного маніпулятора?

Він схопив зі столу папку з документами про стажування і з силою кинув її в мій бік. Аркуші розлетілися по підлозі, немов поранені птахи.

— Підписуйте і йдіть геть! — процідив він, підходячи ближче. — Виявилося, що я помилився. Ви нічим не відрізняєтеся від інших. Така ж легковажна і передбачувана.

Я мовчала. Усередині мене щось надломилося, але не так, як він очікував. Я не збиралася виправдовуватися. Я бачила перед собою іншу людину — не рятівника з сірими очима, а розгніваного чоловіка, який не вміє тримати себе в руках. Я не плакала. Навпаки, у мене всередині запанував дивний спокій.

Я повільно перевела погляд з паперів на підлозі на його обличчя. Потім просто розвернулася до дверей.

— Катерино, я сказав підписати! — гаркнув він мені в спину.

Я навіть не зупинилася. Я вийшла з кафедри, залишивши документи на підлозі, а його — наодинці зі своєю люттю.

На парах мене більше не бачили. Я вимкнула телефон і пішла в старий парк неподалік гуртожитку. Весь день я просиділа на самотній лавці під вже стареньким кленом, спостерігаючи, як сонце повільно сідає за горизонт.

Думки плуталися. З одного боку був Денис — зрозумілий, давній знайомий, чия прихильність тепер здавалася сумнівною грою. З іншого — Максим. Той, до кого я відчула першу справжню симпатію. Але з його появою моє життя перетворилося на руїни. Кожна його дія, кожен жест «захисту» приносили лише біль і хаос.

Вже вечірнім туманом парк почав заповнюватися холодом, коли я нарешті ввімкнула телефон. Екран висвітив десятки пропущених від Ліни. Через хвилину вона зателефонувала знову.

— Катю! Боже, де ти?! Тебе немає в гуртожитку, я обшукала все! — її голос був на межі істерики.

— Я в парку, Ліно. Просто сиджу.

— Не рухайся! Я зараз прийду. Я знаю, де ти. Не здумай повертатися додому сама, я буду через п'ять хвилин!

Я сховала телефон у кишеню тренча і сильніше закуталася в комір. Парк остаточно потонув у сутінках, а ліхтарі вздовж алеї відкидали довгі, криві тіні на порожні доріжки. Минуло хвилин десять. Я вслухалася в шурхіт листя, чекаючи побачити швидку фігуру Ліни, але кроки, що пролунали неподалік, були іншими. Важкі, розмірені, впевнені.

Я підвела голову і застигла.

З туману вийшла зовсім не Ліна. По алеї до моєї лавчки йшов Максим Андрійович. На ньому не було звичного суворого піджака — лише темний кашеміровий светр, пальто навстіж і той самий розгублений, втомлений погляд, якого я ні разу в нього не бачила. Звідки він дізнався, що я тут? Напевно… Та ні, очевидно, він був поруч із Ліною, коли я зателефонувала, і почув, де я ховаюся весь цей день.

Він підійшов ближче, на мить зупинився, розглядаючи моє змерзле обличчя, а потім тихо, без жодного натяку на ранкову лють, сів на інший край лавки. Поміж нами запала важка тиша. Він глибоко зітхнув, сперся ліктями на коліна і потер обличчя долонями. Він виглядав повністю спустошеним і... засмученим.

— Я шукав тебе кругом, Катю, — тихо, майже пошепки промовив він, вперше звернувшись до мене на «ти» поза кабінетом. — Об’їхав половину міста, перевірив усі кав’ярні біля корпусу. Я ледь з глузду не злетів, коли твій телефон був вимкнений. Ти хоч уявляєш, як я переживав?

Мене наче струмом ударило. Ранкова образа, злість від його криків на кафедрі й дике бажання захистити свої кордони спалахнули в мені з новою силою. Я різко схопилася з лавки, змушуючи його підняти на мене погляд.

— Переживали?! — мій голос пролунав дзвінко й суворо в нічній тиші парку. Я закинула голову, гордо дивлячись на нього зверху вниз. — А з якого це дива ви за мене переживаєте, Максим Андрійович? Хто вам дав таке право? Я не маленька дівчинка, яку потрібно контролювати, карати, а потім шукати по парках! За мене не потрібно переживати, я можу впоратися сама. Я все життя з усім справляюся сама!

Я зробила крок назад, відчуваючи, як емоції переповнюють мене, але впевнено тримала удар, показуючи, що більше не дозволю на себе кричати.

— Хто ви взагалі такий для мене, що ви маєте мене захищати від усього світу? Викладач? Куратор стажування? Чи, може, мій особистий наглядач?!

Максим повільно підвівся з лавки. Усі його суворі маски професора остаточно розчинилися в цьому нічному тумані. Він зробив крок назустріч, потім ще один, поки не підійшов до мене майже впритул. Я відчула тепло, що йшло від нього, і його фірмовий аромат нічного дощу, який зараз змішався з прохолодою парку.

Він обережно, але впевнено перехопив мої тремтячі від гніву долоні у свої великі, теплі руки. Його пальці були такими ніжними, що вся моя вибухова оборона на мить затихла.

— Хто я такий? — його голос став низьким, оксамитовим і неймовірно щирим. Він нахилився трохи ближче, змушуючи мене дивитися тільки на нього. — Офіційно — ніхто, Катю. Але неофіційно... Я чоловік, який вперше за багато років втратив контроль над своїм розумом тільки тому, що побачив тебе з іншим хлопцем. Ранком на кафедрі... я злетів з котушок не тому, що ти запізнилася. А тому, що мені стало до божевілля страшно, що цей покидьок Денис знову затягне тебе в свої сіті, а я не встигну тебе витягнути.