Розділ 18. Ціна вибору

  Двері аудиторії прочинилися з ледь чутним скрипом. Я намагалася зайти максимально тихо, сподіваючись на диво, але Савченко, не відриваючись від журналу, суворо поправив окуляри на переніссі. Його голос пролунав наче постріл у тиші, що панувала в залі.

— О, Катерино, — він нарешті підвів погляд, і в його очах промайнуло роздратування. — Ви запізнилися на двадцять хвилин. Ваші успіхи на конференції не дають вам права ігнорувати мої лекції. Проходьте швидше і сідайте на вільне місце, не затримуйте процес.

Я обвела поглядом аудиторію. Усі ряди були щільно забиті студентами, які з цікавістю спостерігали за моєю ганьбою. І тут я побачила його. Єдине вільне місце в усьому залі було на третьому ряду — прямо поруч із Денисом.

Він сидів, розвалившись на стільці, і крутив у пальцях ручку. Помітивши мій погляд, він ледь помітно всміхнувся — тією самою самовпевненою посмішкою, від якої тепер мене нудило.

— Ну ж бо, Катерино, ми чекаємо, — натиснув Савченко.

Я зціпила зуби так, що заболіли щелепи. Кожен крок до того стільця здавався мені прогулянкою по розпеченому вугіллю. Я відчувала на собі погляди всієї групи, але найгіршим було відчуття, що десь за межами цієї аудиторії Максим Андрійович чекає нашої зустрічі о десятій, а я зараз змушена дихати одним повітрям із його маріонеткою.

Я мовчки сіла на край стільця, намагаючись триматися якомога далі від Дениса. Навіть не дістаючи зошит, я втупилася в дошку, де Савченко креслив схеми логістичних ланцюгів.

— Привіт, Катюш, — прошепотів Денис, нахиляючись так близько, що я відчула запах його одеколону. — Ти сьогодні якась особливо напружена. Невже ранкова прогулянка в тумані не пішла на користь?

Я застигла. Звідки він знав? Невже він бачив мене з Максом Демиденком? Чи, може, він бачив, як професор затягнув мене в кабінет?

— Закрий рот, Денисе, — відрізала я, не повертаючи голови. — Просто пиши лекцію, якщо не хочеш, щоб я розповіла Савченку про твої борги прямо зараз.

Я почула, як він перестав крутити ручку. Повітря між нами миттєво згустилося.

— Ого, — процідив він крізь зуби, і в його голосі більше не було приязності. — Бачу, "добрі люди" вже встигли тобі дещо наспівати. 

— Так, я бачу тобі також дещо наспівали.

— Але ти ж розумна дівчинка, Катю, — голос Дениса став несподівано м’яким, майже благальним. — Невже ти справді думаєш, що я хотів тобі нашкодити?

Він відклав ручку і повністю розвернувся до мене. Я мимоволі поглянула йому в очі й на мить завагалася. У них не було тієї звичної нахабності чи насмішки. Навпаки, там читався якийсь дивний смуток і щирість, яка збивала з пантелику.

— Ти мені справді подобаєшся, Катю. З першого дня, як ти з’явилася в університеті, — тихо продовжив він, і його пальці ледь торкнулися краю мого столу. — Те, що сталося з папкою... я був притиснутий до стіни. Але я ніколи не зробив би нічого, що могло б реально тебе зруйнувати. Будь ласка, не дивися на мене як на ворога.

Я відчула, як моє серце зрадницьки калатнуло. Хто він насправді? Хлопець, який врятував мене під дощем і викликав іскру, чи майстерний маніпулятор, який зараз просто рятує свою шкіру? Це була гра чи відчайдушна спроба відкритися?

— До закінчення пари ще далеко, — промовив він, помітивши мою розгубленість. — Я розумію все, можеш мені нічого зараз не відповідати, але й мене не відштовхуй. Давай поговоримо після пари? По-справжньому. Без свідків.

Решту лекції я сиділа як на голках. Слова Савченка про логістику пролітали повз вуха, перетворюючись на білий шум. У голові крутилися лише два образи: суворий сірий погляд Максима Андрійовича, який обіцяв захист, і теплі очі Дениса, які просили прощення. Чи були мої почуття до Дениса ілюзією, створеною його харизмою, чи між нами справді було щось більше за студентську інтригу?

Щойно пролунав дзвінок, я підірвалася з місця ще до того, як Савченко встиг закрити журнал. Мені потрібно було втекти. Від Дениса, від своїх думок, від цього вибору, який розривав мене зсередини.

Я майже вибігла в коридор, намагаючись загубитися в натовпі студентів, але вже через кілька секунд відчула, як міцні пальці обхопили моє зап'ястя.

— Та зачекай, Катюшо! Нам потрібно поговорити! — голос Дениса відлунав на весь коридор.

Він різко розвернув мене до себе, не випускаючи руки. Студенти, що проходили повз, почали сповільнюватися, з цікавістю спостерігаючи за нашою сценою. Я намагалася висмикнути руку, але він тримав міцно, дивлячись на мене з тією самою відчайдушною рішучістю.

І саме в цей момент галас коридору для мене стих. Прямо навпроти нас, біля входу на кафедру, стояв Максим Андрійович. Він тримав у руках шкіряний портфель, а його обличчя знову перетворилося на крижану маску «холодного розрахунку».

Він не відвів погляду. Максим дивився прямо на руку Дениса, що стискала моє зап’ястя, а потім повільно підняв очі на мене. У цьому погляді не було більше тієї ранкової тривоги чи ніжності — лише глибоке, обпікаюче розчарування. Він побачив саме те, про що попереджав мене годину тому: я знову була поруч із людиною, яка мене зрадила.

Не сказавши жодного слова, він розвернувся і стрімким кроком попрямував до свого кабінету, залишивши мене стояти посеред коридору під прицілом десятків цікавих очей та з болем у зап’ясті, яке Денис так і не відпустив.