Розділ 17. Дотик правди

Я чекала біля покручених залізних перил, вдивляючись у туман. Кроки почулися рівно через п’ятнадцять хвилин. Макс ішов повільно, постійно озираючись, наче чекав на засідку.

— Прийшла все-таки, — тихо промовив він, зупинившись за два метри від мене. — Слухай, Катю, те, що сталося на парі у Савченка... вибач. Я не хотів тебе підставляти під цей цирк із плітками.

— Мені байдуже на плітки, Максе, — я перебила його, схрестивши руки на грудях. — Мене цікавить інше. Ти захворів перед конференцією, щоб Денис міг поїхати замість тебе. Ти намагався всунути мені записку, коли він «вилетів» із проектів. Про що ти мовчиш? Хто змусив Дениса підмінити папери?

Макс важко зітхнув і підійшов до краю тераси, дивлячись на пустий стадіон унизу. Його зазвичай веселе обличчя зараз здавалося на десять років старшим.

— Денис — ідіот, він заборгував серйозним людям через онлайн-казино. Його притисли до стіни. Йому сказали: "Або ти анулюєш борг, зробивши одну послугу, або твої проблеми стануть спільними з твоїми батьками".

— Це ти про що?

 — Вони сказали, що борг анулюють, якщо він зробить одну «маленьку послугу» на форумі.

— І послугою був мій провал? — прошепотіла я. — Кому це потрібно? — я відчула, як горло стиснуло від гніву.

— Ось тут і починається найцікавіше, — Макс повернувся до мене, його голос перейшов на шепіт. — Денис не знає замовника в обличчя, але вказівки він отримував через посередника. Йому сказали, що ти занадто близько підібралася до Максима Андрійовича. І цей «хтось», судячи з того, як легко вони підлаштували мою «хворобу» через деканат, сидить набагато вище, ніж ми думаємо. 

Я відчула, як серце стиснуло та я застигла на місці.  Значить, хтось маніпулює нами всіма, як фігурами на дошці. Це вже не було схоже на дрібну студентську помсту. Це була велика гра.

— Чому ти розповідаєш це зараз? — запитала я.

— Бо я бачу, як Денис на тебе дивиться. Якщо ти потрапиш під удар через борги Дениса — я собі не пробачу. Просто будь обережна. Мені здається, тут все значно брудніше, ніж здається.

Раптом тишу ранку розірвав звук двигуна. До головного входу, що був неподалік від тераси, повільно під’їхав знайомий чорний автомобіль. Серце пішло в п’яти.

Максим Андрійович вийшов із машини, поправляючи манжети піджака. Він зачинив дверцята і вже збирався йти до входу, як раптом зупинився. Його погляд повільно піднявся вгору, прямо на нас із Максом.

Між нами було метрів п’ятдесят, але я фізично відчула, як повітря навколо завібрувало від напруги. Його обличчя знову стало тією самою непроникною маскою, яку я бачила на першій лекції. Він дивився на мене, потім на Макса Демиденка, і в цьому погляді знову читався «холодний розрахунок». Ми стояли мовчки кілька хвилин, а потім Макс кивнув на годинник. 

— Йди. Нам краще не з’являтися разом. Я піду через задній хід до нового корпусу, а ти йди через центральний. Не треба зайвих очей.

Ми розійшлися різними дорогами. Я йшла повільно, намагаючись впорядкувати думки. Коли я нарешті увійшла в будівлю, дзвінок на пару вже давно пролунав. Коридор був порожнім, лише мої кроки луною відбивалися від високої стелі.

Раптом, коли я проходила повз кабінет логістики, двері якого були прочинені, сильна рука різко вхопила мене за лікоть і затягнула всередину. Від несподіванки я ледь не закричала, але чиясь широка долоня миттєво накрила мій рот.

Я почала відчайдушно вириватися, моє серце калатало десь у горлі, а паніка застилала очі. Але щойно я підняла погляд і зустрілася зі знайомими, глибокими сірими очима, все тіло вмить обм’якло. Це був Максим Андрійович. Він стояв дуже близько, його обличчя було зовсім поруч, а погляд — гострим і темним.

— Я зараз заберу руку, а ти чемно мене вислухаєш, — прошепотів він прямо мені на вухо. Його голос був низьким, владним, але в ньому відчувалася якась дивна, прихована тривога.

Він повільно прибрав долоню, але не відійшов ні на крок. Я застигла, притиснута до зачинених дверей, відчуваючи його аромат — той самий нічний дощ і дорогий парфум.

— Що ви робите? — ледь чутно запитала я, намагаючись повернути собі голос.

— Рятую вас від чергової помилки, Катерино, — відповів він, дивлячись мені прямо в душу. — Поясніть мені, що ви робили на терасі старого корпусу з людиною, яка була частиною змови проти вас?

— Максим Андрійович, звідки ви це взяли? — мій голос тремтів, і я не знала, чи то від страху, чи від того, наскільки близько він стояв. — Ви бачите змову там, де її немає.

Він не відповів одразу. Його погляд пом’якшав, втрачаючи ту крижану гостроту, яку я бачила з тераси. Максим повільно підняв руку, і я мимоволі затамувала подих. Його пальці, теплі та сухі, обережно торкнулися мого обличчя, заправляючи неслухняне пасмо волосся за вухо. Цей жест був настільки інтимним і ніжним, що весь мій захист розсипався, як картковий будинок.

— Я бачу значно більше, ніж вам здається, Катерино, — прошепотів він, і його рука на мить затрималася на моїй щоці. — Денис і Макс — це не просто нерозважливі студенти. Вони втягнуті в ігри, правил яких не розуміють. А ви... ви занадто щира для цього бруду.

Він нарешті зробив крок назад, даючи мені простір, щоб вдихнути, але його присутність все ще заповнювала кожен сантиметр кабінету.

— Денис — маріонетка, — продовжив Максим, і в його голосі почулася справжня тривога. — Але ті, хто смикає за ниточки, не зупиняться на порожній папці. Вони шукають слабке місце. Вчора на конференції ви показали свою силу, і тепер вони сприймають вас як реальну загрозу моїм планам. Я не дозволю їм використати вас, щоб дістатися до мене.

Я дивилася на нього, намагаючись знайти в його сірих очах підтвердження слів Ліни про Лондон. Невже він справді «рятує» мене, чи просто прибирає зайві фігури з дошки?

— Чому ви мені допомагаєте? — запитала я, відчуваючи, як серце знову прискорює ритм. — Це через стажування?

Максим ледь помітно всміхнувся — цього разу по-справжньому, без жодної краплі сарказму. Він знову підійшов ближче, поклавши руки на мої плечі. Його хватка була міцною, але водночас напрочуд обережною, ніби він тримав щось крихке.